— Передовий загін, пане капітан. Всього війська бачити я не міг, воно ще за Абоньським лісом, але й ці, яких ми зустріли, хлопці спритні. Двох наших схопили. За мною навздогін теж кинулись. Найдовше за мною гнався оцей чорнопикий.
— А де твої товариші?
Витязь кинув поглядом у бік воріт.
— Миються в річці, дідько б їх ухопив!
— Ну,— сказав Добо,— від нинішнього дня ти молодший сержант. Іди випий кварту вина, дідько б його вхопив,— додав він, усміхаючись.
У дворі фортеці юрмилися люди, кожен хотів побачити відрубану голову. З маківки її звисало довге пасмо волосся. За нього й тримав Бакочаї голову турка, гордо показуючи її всім.
Звістка про наближення турків розтривожила фортецю, як бджолиний вулик.
Всі з'юрмилися довкіл Бакочаї, щоб послухати його. Навіть жінки вибігали з пекарень і кухонь і жадібно ловили кожне слово хороброго витязя.
Звичайно ж, відбувалося усе це вже тоді, коли Добо покинув ринкову площу і разом з офіцерами піднявся в палац, аби порадитись і дати розпорядження.
Витязь Бакочаї повісив голову турка на сучок липи, а сам сів під деревом на стілець і підставив голову голяреві.
У фортеці було тринадцять голярів — чотири майстри і дев'ять підмайстрів. Зібрали їх сюди, звичайно, не для того, щоб стригти волосся і голити голови. Вони вміли промивати рани, зупиняти кров галуном, зашивати. А що ж робили лікарі? Та було тоді лікарів у всій країні не більше, ніж зараз у якомусь маленькому містечку. І тому голярі повсюдно виконували роботу лікарів, звичайно, хто як умів.
Всі тринадцять голярів кинулись до Бакочаї, кожен першим хотів почути від нього новини. Насамперед зняли з нього доломан і сорочку.
Найстаршим поміж них був майстер Петер — саме він першим і взявся до діла. Принесли велику череп'яну миску і глечика з водою.
Поки промивали довгу рану на голові, поки засипали її галуном, Бакочаї терпів. Та тільки-но почали зашивати, він схопився, перекинув миску з водою, відштовхнув голяра і його помічника і, вилаявшись, попрямував до казарми.
— Моя голова не штани, щоб її зашивати, дідько б вас ухопив!
Він зірвав з краю вікна павутиння, приклав його до рани й сам її перев'язав. Потім сів за стіл, наївся сала, вином запив, ліг на солом'яний матрац і зразу заснув.
Майже одночасно з солдатом, теж верхи, в'їхав до фортеці селянин. Він був у сіряку й чорному із загнутими крисами капелюсі. В руці він тримав довгу зелену патерицю.
Коли Добо закінчив розмову з солдатом, селянин, не злізаючи з коня, запитав якусь жінку:
— Хто тут пан капітан?
— Он той, з пером на шапці,— показала жінка.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зірки Егера» автора Гардоні Г на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина четверта Лихоліття Егера“ на сторінці 26. Приємного читання.