Розділ «Частина четверта Лихоліття Егера»

— Еге ж. Місце сухе, тут найкраще зберігати порох.

— Гріх було собор отак сплюндрувати...

— І мені його шкода, але, може, саме завдяки йому не звучатимуть молитви аллахові.

Вони ввійшли. Приміщення це скоріше скидалося на винний погріб, аніж на ризницю: тут громадилися одна під одною чорні бочки.

— Ого, як багато! — вигукнув здивований Гергей.

— Багато! — усміхнувся Добо.— Більше двох сотень бочок. Тут ми тримаємо весь порох для гармат.

— В одному місці? А якщо вибухне?

— Це неможливо. Перед дверима стоїть варта. А ключ у мене. Заходити сюди дозволено тільки Мекчеї і старому Шукану. Від заходу й до сходу сонця ключа нікому не даю.

Гергей кинув погляд на вікна. Засклені невеличкими круглими скельцями, вони були захищені потрійними залізними гратами.

Навпроти дверей, крізь які в це темне царство стрімко вривався сніп сонячного проміння, стояв великий круглий чан, доверху наповнений порохом.

Гергей зачерпнув рукою порох, потім висипав його назад.

— Цей добрий для гармат,— сказав він.— Сухий.

— Порох для рушниць тримаємо окремо,— мовив Добо.

— Це тутешній чи віденський?

— І тутешній, і віденський.

— А яка суміш тутешнього?

— Три чверті селітри, одна чверть сірки й деревне вугілля.

— Вугілля тверде чи м'яке?

— М'яке.

— М'яке найкраще. Але вугілля я кладу трохи більше, ніж інші.