Розділ «Частина третя Лев-в'язень»

Тільки Янчі сидів у човні притихлий і сумний. Йому стало майже приємно, коли серед дивовижних будівель і всієї тієї розкоші він побачив чорну пляму.

— Що це за гай? — запитав він цигана.— Там стоять самі тополі. Але які вони чорні! І які високі!

— То не тополі,— відповів циган,— це кипариси. І там не гай, а кладовище. Там ховають померлих турків з Пери[49].

Янчі заплющив очі. Він подумав про те, що його тато може теж лежати під похмурим кипарисом.

Гергей глянув на нього, замотав головою.

— Місто лежить так само високо, як у нас Буда на березі Дунаю. Тільки тут дві, а то й три гори.

— От не думав, що Стамбул стоїть на горбах! — докинув Мекчеї.— Мені він уявлявся таким рівнинним, як Сегед чи Дебрецен.

— Легко їм було будувати таке гарне місто,— озвалася Ева.— Розбійницька столиця! Натягли награбоване з усього світу. Цікаво, в який будинок потрапили речі з палацу нашої королеви?

— Ти хочеш сказати, моє серденько, короля Матяша,— поправив її Гергей.

Він не любив королеву Ізабеллу і хотів наголосити, що речі Будайського замку привезли не з Польщі.

Коли вони під'їхали до моста, сонце вже сховалося за обрієм. На мосту була товчія, метушня.

— Сьогодні на панахиді буде сила народу,— сказав човняр.

— Ми теж на панахиду,— відповів Гергей.

Янчі аж здригнувся. Збліднувши, він дивився на натовп, що валив через міст у Стамбул.

Змішавшись із натовпом, вони зуміли пробратися з місто.

Стражники, що стояли на мосту, нікого не перевіряли. Людський потік виніс наших мандрівників на стамбульські вулиці.

Вони самі не знали, куди йдуть. Людський потік прямував кудись угору трьома вулицями, потім зупинився. Натовп розступився перед солдатами, що розчищали дорогу перським прочанам.

Гергей притиснув до себе Еву. Хлопці притулилися до стіни якоїсь будівлі. Тільки очима стежили один за одним.

Раптом у кінці вулиці спалахнуло сліпуче світло. З'явився кошик, із залізних прутів, завбільшки як діжка. Кошик ніс на довгій жердині могутній перс, а в кошику палали поліна завтовшки з людську руку. Поліна, певне, були политі нафтою. Один такий смолоскип освітлював усю вулицю.

Попереду велично крокувало десять смуглявих чоловіків у траурному вбранні. Їхні коротко підстрижені кучеряві борідки й круті підборіддя свідчили про те, що це перси. Позаду них ступав кінь. На спині у нього була біла попона. Зверху на попоні лежало сідло, на сідлі — дві складені навхрест шаблі і двоє білих живих голубів, прив'язаних лапками до сідла. І кінь, і голуби, і шабля, і попона — все було забризкано кров'ю.