Розділ «Частина третя Лев-в'язень»

Старійшина підняв плечі.

— Та воно, ваша милість, якою питають, такою й відповідаю.

— Що так налякало твоїх людей?

— У нашій околиці промишляють греки-розбійники. Подейкують, їх чоловік п'ятдесят. На минулому тижні вони вбили в цьому лісі одного купця.

— Ми не розбійники, ми подорожні, що збилися з дороги. Ідемо з Албанії. Почули про цих розбійників і тому звернули з дороги. Дай нам провідника, нехай він відведе нас у Стамбул і там пробуде кілька днів.

— Бери хоч десяток,— відповів старійшина. Адже тут недалеко.

— Нам потрібен тільки один, але такий, щоб добре знав усі ходи й виходи в столиці і міг при потребі полагодити зброю, підкувати коня.

Старійшина замислився, потім повернувся до одного із закурених шатрів і гукнув:

— Шаркезі!

Зачувши угорське прізвище, п'ятеро вершників аж здригнулися.

З шатра виліз замурзаний циган років сорока п'яти. На ньому були ялові штани і синя сорочка. Штани на колінах були залатані червоним сукном. Під пахвою він тримав угорський доломан і накинув його тільки на ходу. Коли циган підійшов до старійшини, він уже встиг застібнути доломан, збив пилюку з штанів, пригладив п'ятірнею чуприну. Обличчя в нього було рябе.

— Проведеш панів витязів у місто й послужиш їм там іще кілька днів.

Гергей простягнув старійшині кілька срібних монет.

— Роздай їх малечі! Дякую за люб'язність.

— А що мені взяти з собою? — запитав Шаркезі турецькою мовою.

— Який-небудь інструмент для лагодження рушниць і кування коней, захопи також якісь ліки від ран, якщо в тебе вони є.

— Захоплю, мій пане.— І циган побіг до шатра.

— Ви не дуже стомилися, милостиві панове? — запитав старійшина. Заходьте до нас, відпочиньте. Ви вже їли сьогодні?

І він рушив посеред незнайомців до свого шатра, яке стояло під крислатим буком і помітно виділялося серед решти шатрів своїм червоним кольором.

Дружина старійшини постелила на траві три невеличких пістрявих килимки. Дочка взялася їй допомагати, навіть не скинувши вуалі, в якій недавно танцювала.