Розділ «Частина друга Важко Буді, пропала Буда»

— О, горе мені, нещасній жінці!.. Кажуть, що я королева, але і в каліки-жебрака, що повзає по землі, більше сили, ніж у мене... Дереву не боляче, коли обламують квітучі гілки, а материнське серце стікає кров'ю, потерпаючи за своїх дітей. Такими вже нас створив господь...

17

Поки вельможі в залі вирішували, що їм робити, Гергей чекав у передпокої біля високої кахляної печі. Раптом йому здалося, що по обличчю його пробіг павук. Юнак ляснув себе по щоці й спіймав павичеве перо.

Піч стояла між двома палатами, вузький прохід біля неї вів у іншу палату.

— Гергей!..— долинуло тихо.

Гергей здригнувся від щастя і озирнувся.

Він побачив обличчя Еви, її лукаві очі, що дивились на нього з сусідньої палати.

— Вийди в коридор,— прошепотіла дівчина.

Гергей тихенько рушив на голос. Дівчина вже чекала його, заховавшись у віконній ніші. Нетерпляче схопила його за руку.

— Ходімо вниз, у парк!

Вони проминули вже чотири чи п'ять палат. У всіх залах на підлозі лежали товсті м'які килими, вікна були запнуті шторами. На стінах висіли портрети королів, ікони. На одній картині було зображено батальну сцену битви кавалеристів. Меблі й стіни блищали від позолоти. Одна палата була червоного кольору, друга — фіалкового, третя — синього, кольору лаванди. Всі покої різнилися кольорами. А меблів скрізь стояло небагато.

Нарешті через якісь двері вони вийшли в сад. Гергей зітхнув з полегкістю.

— Тут нам ніхто не заважатиме,— сказала Віца.

Вона була в білій сукні з якоїсь легенької тонкої тканини з круглим вирізом довкола шиї. Волосся, заплетене в одну косу, спадало їй на плечі. На ногах — жовті сап'янові черевички. Дівчина стояла біля куща на затіненій доріжці, посипаній жовтим піском, усміхалася, бачачи, що Гергей милується нею.

— Я сьогодні гарна? — запитала вона з дитячою безпосередністю.

— Гарна,— відповів Гергей.— Ти завжди гарна. Ти наче біла голубка.

— Цю сукню мені подарувала королева.— Вона взяла юнака під руку.— Ходімо сядемо під липою. Я маю багато що розповісти тобі. І в тебе, напевне, теж є, що мені сказати. Я одразу впізнала тебе по голосу, коли ти гукнув мене крізь огорожу в парку, але не могла ніяк повірити, що це можеш бути ти. Я часто думала про тебе. Ти мені і вночі снився. Того дня я призналася королеві, що ти тут, у місті. Королева відповіла, що як тільки турки підуть від нас, вона неодмінно з тобою познайомиться.

Вони сіли під липою на мармурову лаву, прикрашену з обох боків мармуровими левами. Звідти було видно Дунай, а на другому березі Дунаю — Пешт. Маленьке, невиразне містечко отой Пешт. Воно оточене високими кам'яними стінами, за якими стоять маленькі будиночки. За міськими стінами починалися жовті піщані поля. Але Гергея зараз не захоплював ні вигляд Дунаю, ні Пешт, він не зводив очей зі своєї Віцушки. Не міг намилуватися цнотливою звабою її обличчя, схожого на білу мальву, рівненькими білими зубками, круглим підборіддям, гнучкою шиєю і веселими грайливими оченятами.

— Ну, а тепер ти щось розповідай,— попросила дівчина.— Як ти там живеш у Тереків? Тобі ще довго вчитися? А ти знаєш про те, що мене зараз учать малювати... Ну, що ти так дивишся на мене? Ще й слова не промовив!

— Дивлюся, яка ти вже доросла й гарна!