Розділ «Частина перша Де угорські витязі родяться?»

Оте малесеньке сільце, звідки родом двоє діток, заховалося десь глибоко в долині Мечек. Всього-на-всього тридцять мазанок й одна кам'яниця. Замість шибок у всіх хатах полотно, промочене олією. Навіть у панському будинку. Але що стосується всього іншого, ті хатки схожі на нинішні оселі під стріхою.

Маленьке сільце з усіх боків оточене густими деревами, отож його мешканці були впевнені, що турки сюди ніколи не завітають. Бо і як їм сюди добратися? Дорога тут крута, слідів возів не видно, дзвіниці немає. Люди живуть і вмирають в цьому закутні, мов мурахи в лісі.

Батько Гергея колись був ковалем у Печі, але його вже немає на світі. Мати, залишившись вдовою, переїхала в Керестешфальву разом із своїм батьком — старим, сивим селянином, який брав участь у повстанні під керівництвом Дьєрдя Дожі[2]. Тому він і дістав прихисток у старости села — Цецеї.

Старий інколи вибирався через ліс у Печ просити милостиню. Дещо, правда, перепадало їм і з панського столу.

От і того дня старий повернувся з міста.

— Виведи на пашу Сірого,— попросив дід онука,— бідолаха голодний з самого ранку.

Герге рушив з конем у ліс. Коли він проходив повз панську кам'яницю, з-за паркану визирнула мала Ева і благально попросила:

— Герге, Герге, можна мені з тобою?

Гергей не наважився відмовити панночці. Він зліз з коня і повів Еву туди, куди вона так хотіла: на моріжок, де пурхали метелики. А метелики летіли в ліс, і діти бігли за ними. Так вони дісталися до лісового потічка, а звідти вже й за кущ глоду.

Обоє причаїлися: тремтіли від страху, що їх помітить турок. І недаремно бояться. Вже через кілька хвилин затріщав хмиз і з-за дерев визирнула гніда кінська голова і білий турецький ковпак з страусовим пір'ям.

Турок роззирнувся і кинув оком на сірого коня. Свого гнідого він вів за уздечку.

Тепер добре було видно кістляве засмагле обличчя турка. На плечах у нього бурштиновий плащ, на голові гостроверхий ковпак. Одне око перев'язане білою хустиною, другим він розглядав прив'язаного до дерева сірого коня. Кінь йому не сподобався, це видно було з того, як Кривилося в гримасі обличчя турка. Але він усе-таки відв'язав його.

Йому більше придався б хлопчик, якого він бачив на коні, на константинопольському ринку за нього втричі дадуть. Але хлопчик зник, наче у воду впав.

Турок оглянув кілька стовбурів дерев, подивився між гілками. Потім гукнув по-угорськи:

— Гей, де ти є, хлопче? Виходь, друже! Я дам тобі інжиру. Не бійся мене, виходь!

Хлопчик не відгукувався.

— Виходь! Не бійся, я не чіпатиму тебе! Не хочеш вийти? Тоді я заберу твого коня!

І він справді взяв уздечки в руку й повів коней за собою, поступово зникаючи за деревами.

А двоє дітей мовчки слухали турка. Обіцянка інжиру не вивела їх із стану заціпеніння, не розвіяла їхній страх. Надто часто їм доводилося чути вдома страшні казки про турків. Принада тут не допоможе! Та коли турок заявив, що він забирає коня, Гергей заворушився. Він глянув на дівчинку, наче чекав від неї поради. Його обличчя спотворилось, ніби терен вп'явся йому в босу ногу.

Турок забере Сірого! А що йому скажуть вдома, коли він повернеться без коня?