Розділ «ГРОБНИЦІ АТУАНУ»

— Стинати голову перед Троном.

— То ти волієш, щоби на Могильному мурі виставили варту?

— Так, — відповіла Арха, зціпивши від захвату кулаки, сховані у довгих рукавах чорної мантії. Дівчина знала, що Косіль не хоче залучати рабів до охорони муру. Мовляв, навіщо взагалі потрібна та варта? Адже жоден чужинець нізащо не зміг би наблизитися до Гробниць бодай на милю і залишитися непоміченим! Проте охорона муру була одним із їхніх почесних обов'язків, тож Косіль не могла перечити Арсі: веління Єдиної Жриці — закон!

— Тут, — пролунав крижаний голос товстухи.

Арха зупинилася. Вона добре знала цю стежку, що бігла під Могильним муром, — не гірше, ніж будь-який інший куточок Гробниць. Зліва височіла стіна, а праворуч круча положисто збігала у неглибокий видолинок, що тягнувся на захід, аж до підніжжя гір. Арха обвела поглядом навколо і не помітила нічого незвичайного.

— Під бурими скелями, володарко...

Неподалік на схилі пагорба громадилося бескеття скам'янілої бурої лави. Придивившись до каміння уважніше, Арха зауважила брилу, що скидалася на грубо витесаний одвірок.

— І що мені належить робити?

Вона вже давно усвідомила, що в святому місці для того, щоби відчинити будь-які двері, треба напевне знати, як це зробити.

— У тебе є ключі від усіх володінь пітьми.

Досягнувши повноліття, Арха стала власницею залізного кільця, на якому висів крихітний кинджал-запоясник і тринадцять ключів. Юна жриця постійно носила кільце на поясі, тож зараз вона бряжчала ключами, намагаючись вибрати з них той, який потрібно.

— Ось цей, — показала Косіль, встромивши вказівний палець у шпарину між двома вищербленими каменями.

Арха вставила довгий залізний ключ з двома фігурними борідками у щілину, а тоді обіруч повернула його вліво. Обертати ключ було доволі нелегко.

— І що тепер?

— Нумо, разом...

Натиснувши удвох на кам'яну плиту, вони посунули її вліво. Важка плита майже безгучно сховалася всередині муру, відкривши у ньому вузький отвір, що зяяв пітьмою. Арха ступила вперед. За нею ледве протиснулась між брилами Косіль. Опинившись всередині, товстуха одразу сперлася спиною на двері і, натужившись, закрила вхід до підземелля. Жриць обступила непроглядна темрява — вона заважала дихати, вологою чорною шаллю стискаючи горло.

У низенькому тісному коридорчику їм довелося нахилитися, щоб не зачепити стелю. Витягнувши руки врізнобіч, Арха торкнулася вологих кам'яних стін.

— Ти взяла з собою ліхтар? — пошепки спитала дівчина.

— Про світло тут не може бути й мови, — озвалася Косіль. Голос її теж лунав приглушено, проте в ньому вчувалися якісь дивні звуки — здавалося, жриця стримує сміх. Але ж Косіль ніколи не сміялася! Арха розсердилася і подумки дорікнула собі: "Це ж моя святиня, мій храм! Мені негоже боятися!" Проте вголос не сказала нічого, а мовчки рушила тунелем униз, вглиб пагорба. Косіль, важко дихаючи, сунула слідом.

Небавом у коридорі стало просторіше, й Арха випросталася на повен зріст. У тунелі було задушно: повітря відгонило землею і, здавалося, нечутно бриніло, вогко огортаючи тіло. Жриці ввійшли до широкої печери. Арха обережно ступала крізь пітьму. Раптом у неї з-під ніг вислизнув камінець: вдарившись об стіну, він відлетів геть, і тихий звук від удару ще довго відлунював у підземеллі. Печера й справді була високою, просторою і захаращеною різним мотлохом, невидимим у темряві. Будь-який звук кришився тут на тисячі заливчастих відлунь.