Розділ «ГРОБНИЦІ АТУАНУ»

— Нехай Дюбі й Уато поховають їх у печері, через яку ми проходили — в Підмогиллі, — швидко відповіла дівчина високим надтріснутим голосом. — Сподіваюся, темрява не завадить євнухам закопати трупи. Через місяць мої Повелителі приймуть жертву...

— Хай буде так, володарко!

— Що ж, тоді ходімо звідси, — промовила Арха і голос її був пронизливим.

Вона швидко вийшла з темниці через дерев'яні двері. Темрява в тунелі здавалася тихою і мирною, як нічне небо, — без жодного проблиску світла та ознак життя. Арха розчинилась у пітьмі — під землею вона почувалась, як риба у воді. Косіль, засапавшись, поспішала за нею, дедалі більше відстаючи. Арха впевнено минала численні повороти, повертаючись до Невільницького входу. Вона швидко пройшла лунким підземеллям і, зігнувшись у три погибелі, зупинилася біля зачинених кам'яних дверей, намацуючи на в'язці потрібний ключ. Але де ж замкова щілина? Крізь глуху стіну не проникало навіть промінчика. Руки Архи нишпорили по камінні, шукаючи замок, засув або клямку, але нічого не знаходили. Куди ж встромляти ключ? І як звідси вибратися?

— Володарко!

Далеко позаду почувся голос Косіль, підсилений відлунням.

— Володарко, ті двері не відчиняються зсередини. Звідси немає вороття.

Дівчина мовчала, притиснувшись до стіни.

— Іди сюди!

Опустившись навколішки, Арха порачкувала назустріч жриці. Косіль сичала:

— А тепер праворуч, тільки швидко! Мені тут затримуватися не можна. Ходімо!

Арха підвелася з підлоги, тримаючись за вбрання Косіль. Вони довго йшли, нікуди не звертаючи. Зрештою, минувши Підмогилля, жриці повернули праворуч й опинилися у вузькому відгалуженні, з якого піднімалися вгору круті сходи. Арха йшла мовчки, заплющивши очі та міцно тримаючи Косіль за мантію.

Зрештою, попереду замріло світло. Крізь заплющені повіки воно здавалося червоним. Арха навіть подумала, що це знову горить смолоскип, і не відкривала очей. Але повітря тут було сухим, солодкуватим і відгонило знайомим запахом цвілі, а сходи, якими вони ступали, були стрімкими, ніби щаблі драбини. Отож Арха нарешті відпустила Косіль і розплющила очі. Над її головою зяяла відчинена ляда. Слідом за Косіль дівчина вилізла нагору. Вона вже знала, що опиниться в одній із кімнат за Тронною Залою — невеличкій кам'яній келії з кількома скринями та залізними ящиками. Знадвору в кімнату пробивалося денне світло.

— Затям, що через Невільницький вхід можна лише увійти до підземелля, а єдиний вихід з Лабіринту — ось тут. Принаймні, ні я, ні Тар нічого не знаємо про інші ходи та виходи! — тихцем сичала Косіль і, здавалося, у її голосі бриніли зловтішні нотки. Повняві щоки і чоло жриці лисніли від поту.

— Але я ще не запам'ятала дорогу!

— Нічого, незабаром я ще раз розповім тобі про кожен поворот. Доведеться запам'ятати! Бо я з тобою більше не піду.

Дівчина зазирнула в обличчя старої — воно було дуже блідим, неначе сполотніло від прихованого страху. Втім, Арха також зауважила в очах жриці переможний вираз: Косіль поводилася так, ніби щойно їй нарешті вдалося подолати свою найгіршу ваду.

— Гаразд, тоді я ходитиму сама, — відповіла Арха.

Дівчина повернулася, щоб іти геть, й відчула, як у неї підкошуються ноги. Кімната попливла перед її очима, і вона, немов маленька чорна грудка, м'яко впала на підлогу.

— Скоро ти до всього звикнеш, — промовила Косіль, важко дихаючи і не рухаючись з місця.