Розділ «ГРОБНИЦІ АТУАНУ»

За хвилину Тенар додала:

— Може, ти знаєш чари, які не дадуть нам замерзнути або приховають полум'я?..

Він сів біля багаття, майже торкаючись п'ятами вогню, й обхопив руками коліна.

— Бр-р-р!.. — його аж пересмикнуло. — Вогонь — набагато краще, ніж чари. Я напущу трохи мани, щоби нас не було видно. Якщо хтось проходитиме неподалік, то побачить лише купу каміння і бурелому. Як ти гадаєш, нас переслідуватимуть?

— Важко сказати... Про тебе знали лише Косіль і Манан. Але вони загинули. Косіль напевне була у Тронній Залі, коли впала стеля. Либонь, там усі думають, що я також була у храмі і загинула під руїнами, — Тенар і собі обхопила руками коліна. — Сподіваюся, що решта споруд уціліли. Здаля було важко розгледіти, та й пилюка заважала... Напевне, гнів Безіменних оминув інші храми та будівлі. Тож дівчата, котрі спали у Великому Домі, мабуть, не постраждали...

— Не переживай! Усе обійшлося... Адже Гробниці поглинули самі себе. Принаймні я бачив золотий дах якогось храму — отже, він не завалився. А біля підніжжя пагорба метушилися люди...

— Що вони скажуть, що подумають!.. Бідна Пенте! Тепер її можуть призначити Верховною Жрицею Богокороля. Але ніхто не мріяв про втечу з Гробниць так, як вона. Пенте завжди цього хотіла, а я її не розуміла. Що ж, можливо, тепер вона й справді втече, — Тенар усміхнулася. Її переповнювала радість, яку не могли затьмарити ані тривожні роздуми, ані страх.

Таку саму радість вона відчувала, коли прокинулася, осяяна золотавим промінням сонця. Вона вийняла із торби два невеликих коржі. Один подала над вогнем Гедові, а в другий уп'ялася зубами сама. Хліб був глевкуватий, кислий, але страшенно смачний.

Якийсь час вони жували мовчки. Нарешті дівчина спитала:

— Скільки звідси до моря?

— Сюди я добирався дві доби. Втікати доведеться довше.

— Я сильна, — запевнила Тенар.

— Авжеж. І хоробра. Але попутник твій геть охляв, — усміхнувся Гед. — Та й хліба в нас не дуже багато.

— А як із водою?

— Завтра дістанемося до джерела. Це там, у горах...

— А ти не можеш роздобути нам попоїсти? — ніяковіючи, спитала Тенар.

— Аби щось уполювати, потрібен час... і зброя.

— Я мала на увазі... чари. Розумієш?

— Я можу принадити кролика, — сказав Гед, розворохобивши жар ялівцевою рогачкою. — Кролі вже починають вилазити зі своїх нір. Тут їх дуже багато. Я міг би покликати одного з них по імені, і він би прийшов. Та чи змогла б ти піймати, оббілувати і засмажити беззахисну істоту, принаджену в такий спосіб? Сумніваюся, що це було би по-людськи, навіть якби ми помирали з голоду.

— Авжеж... Але я думала, що... Ти міг би просто...