Розділ «ГРОБНИЦІ АТУАНУ»

Чаклун відпустив її руку і тихо промовив:

— Тенар, іменем тих уз, які ти носиш, я наказую тобі жити!

Вона побачила зоряне сяйво на каблучці Ерет-Акбе, яка була на її руці. Прикипівши очима до срібного оберега, Тенар підвелася, хитаючись, як мара. Потому взяла мага за руку і рушила за ним.

Гед і Тенар поволі сходили до підніжжя пагорба, а позаду них, із чорної вирви між скелями, долинав розпачливий, хрипкий рев зненависті та болю. Навколо хижо ворушилося каміння та стугоніла земля. А Тенар, як зачарована, не зводила очей із зоряного сяйва, що мерехтіло в неї на зап'ястку.

Вони вже дійшли до похмурої долини, що тяглася на захід від Гробниць. Дорога спиналася вгору.

— Поглянь... — раптом озвався Гед, обернувшись до Тенар.

Дівчина озирнулася і побачила, що вони опинилися на одному рівні з Могильними брилами, дев'ятьма монолітами, які стриміли над підземною діамантовою печерою. Ті брили, що стояли сторчма, зараз важко хиталися, наче корабельні щогли. Один із каменів дедалі вищав, немовби виростаючи з-під землі, а тоді нараз дрібно задрижав і гепнув об землю. На повалену брилу навхрест звалилася ще одна. Затремтів плескатий купол Тронної Зали, що чорнів за Могильними брилами на тлі вранішнього неба. Корчилися стіни древньої кам'яниці — її обриси розпливалися, наче глина у бистрій воді, й нарешті, здійнявши хмару пилу та уламків, Зала захиталася і з гуркотом гримнула додолу. Земля стугоніла і ходила ходором. А за мить пагорб судомно здригнувся і пустище між брилами Гробниць розпанахала глибока тріщина, роззявивши страшну пащу, в якій клубочилися хмари чорного пилу. Ті брили, що досі стояли сторчма, навально запалися у прірву. Відтак із ревом, який, здавалося, відлунював у небі, чорна вирва зімкнулася. Пагорб здригнувся ще раз і завмер.

Нажахана землетрусом, Тенар обернулася до чаклуна. Він стояв поруч. Дівчина вперше бачила його при денному світлі.

— Ти приборкав його, — сказала вона, і її голос після могутнього стогону землі бринів, як легіт поміж очерету. — Ти вгамував землетрус — гнів пітьми.

— Ми мусимо йти далі, — сказав Гед, обертаючись спиною до зруйнованих Гробниць. — Я стомився і змерз... — він спіткнувся, і Тенар узяла його за руку.

Обоє втікачів геть вибилися із сил. Повільно, наче двоє крихітних павуків, що повзуть по нерівній стіні, вони дибали вгору широченним схилом пагорба, доки не дісталися до порослого дикою шавлією перевалу. Осяяні вранішнім промінням, вони замилувалися горами, що височіли на заході, — сонце визолотило далекі вершини, підніжжя яких іще ховалося у фіалкових досвітках. Гед і Тенар трохи постояли, а тоді рушили далі, геть від Гробниць. І небавом зникли за перевалом, над яким займався новий день.

ЗАХІДНІ ГОРИ

Тенар прокинулася, ледве опам'ятавшись від нічного жахіття. Їй снилися Гробниці: вона блукала підземеллям так довго, що з неї почала відпадати плоть, і їй стало видно, як біліють у темряві голі кістки зап'ястків... Прокинувшись, дівчина відчула пахощі шавлії. Золотаве проміння сонця вдарило їй у вічі. Тенар одразу охопило радісне піднесення. Вона витягла руки з чорних рукавів мантії, сіла й озирнулася навколо з невимовним задоволенням.

Вечоріло. Сонце поволі ховалося за гори. Вітер хоча й ущух, але було досить холодно. Жодне шемрання не порушувало тиші. Промені призахідного сонця торкалися кожної галузки, золотавим павутинням мріли у повітрі. Тверді, як стерня, стебла пустельних трав кололи руку, якою дівчина спиралася на землю.

Чаклун лежав на голій землі, ліворуч від Тенар. Закутавшись у плащ і підклавши під голову кулак, він міцно спав. Уві сні його обличчя було серйозним, навіть трохи суворим. Друга рука Геда вільно лежала у грязюці під кущем чортополоху, всіяним дрібними шпичаками та сірим пухом. Чаклун і пустельний будяк. Рослина і сплячий чоловік... Це було дуже дивно, адже сила цього чужинця мало чим поступалася Одвічним Силам Землі, він розмовляв із драконами, словом приборкував землетруси. А зараз просто лежав долі, торкаючись рукою приземкуватого куща, і спокійно спав.

Нараз Тенар подумала про те, що життя у цьому світі є чимось набагато значнішим і загадковішим, ніж вона досі могла собі уявити. Небесне сяйво торкалося її запилюженого волосся, золотило стебла хирлявої трави, шавлії та будяків. Сутеніло. Із настанням темряви дедалі холоднішало. Тенар підвелася і заходилася збирати суху шавлію, ламаючи її міцне, грубе бадилля, яке супроти кволої травички здавалося справжнім деревом. Украй знесилившись, Гед і Тенар зупинилися у цій місцині пополудні, коли ще було тепло. Західний схил гори, з якої вони щойно зійшли, та кілька миршавих кущів ялівцю давали цілком пристойний притулок. Напившись води, втомлені мандрівці вклалися спати.

У вечірньому небі займалися зорі. Назбиравши оберемок хмизу, Тенар руками вирила яму в кам'янистому ґрунті, поклала туди купку сухого бур'яну та паліччя і викресала вогонь. Багаття спалахнуло майже одразу і невдовзі над ямою затанцювало рожеве полум'я. Смолистий димок легко звивався вгору. При світлі вогнища навколишня темрява здавалася ще густішою.

Шемрання вогню розбудило Геда. Він важко підвівся, розтираючи руками смагляве обличчя, і підійшов ближче до вогню.

— Цікаво, чи... — промовив він сонно.

— Знаю, але без вогню нам тут не переночувати. Надто зимно!