Розділ «ГРОБНИЦІ АТУАНУ»

— Рушаймо, — сказав Гед, — скоро світатиме!

Чаклун так цокотів зубами, що дівчина ледве його зрозуміла. Вони рушили на захід, спинаючись угору довгим пологим схилом. Під зоряним небом йшлося легко, мов удень. Спочатку їм було трохи холодно. Та з часом швидка хода зігріла подорожан. До схід сонця вони вже дісталися підніжжя західних гір. Тенар подумала про те, що донедавна саме тут пролягала межа відомого їй світу.

Мандрівці зупинилися в гаю, де на деревах іще трималося тремтливе золоте листя. Гед пояснив дівчині, що це — осики. Досі Тенар не знала інших дерев, крім ялівцю, тополь та яблунь, що росли в саду Гробниць. Серед гілля дерев тоненьким голоском озвалася якась пташка: "Дінь, дінь!" Між деревами біг потічок, хоч і вузький, але доволі швидкий. Його чисті води прудко мчали по кам'яному річищу, зриваючись з уступів і не встигаючи замерзнути. Тенар дивилася на струмок мало не з острахом — вона надто звикла до безмовної та повільної пустелі, до ледачої ріки, до неквапного ширяння яструбів і непорушних хмар у високому небі.

Вранці вони розділили останній корж і грудку сиру, трохи перепочили — і рушили далі.

Надвечір Гед і Тенар опинилися високо в горах. Було хмарно і вітряно, пробирав мороз. Вони зупинилися у видолинку, на березі річки, де було вдосталь дров, і, назбиравши хмизу, розпалили справжнє багаття. Від гарячого полум'я Тенар стало затишно і радісно на душі. У дуплі поваленого дерева вона знайшла кілька жмень волоських горіхів — очевидно, їх припасла на зиму білка. Там були ще якісь горіхи з гладенькою шкаралущею. Гед сказав, що у нього на батьківщині їх називають "убер". Тенар спритно трощила горіхи замашним каменем, чесно ділячись "здобиччю" із Гедом.

— Шкода, що ми не можемо залишитися тут, — сказала вона, окинувши поглядом долину. — Тут гарно!

— Так, справді непогано, — погодився Гед.

— І ніколи не буває людей.

— Бувають, але рідко... Я теж народився в горах, — сказав він. — На острові Ґонт. Якщо рушимо на північ, то по дорозі на Хавнор будемо пропливати повз найвищу гору Ґонту. Вона просто чудова взимку — здіймається над морем, наче велетенська біла хвиля. А за горою, на березі річки, знаходиться моє рідне село. А де народилася ти, Тенар?

— На півночі Атуану. Здається, в Ентаті. Уже й не пригадаю.

— Невже тебе забрали такою малою?

— Мені було п'ять років. Пам'ятаю лише полум'я у кабиці... Більше нічого.

Гед потер підборіддя, вкрите рідким заростом. Він виглядав замисленим і суворим. У темряві дівчина дивилася на чаклуна, осяяного полум'ям вогнища, і усвідомлювала, що ніколи не зізнається йому про те, що коїться у неї на душі.

— Що ти робитимеш на Хавнорі? — запитав Гед, дивлячись у вогонь. — Ти... Я й подумати не міг... Ти й справді відродилася!

Тенар кивнула і ледь усміхнулася. Їй подобалося це відчуття нового життя, яке щойно розпочиналося.

— Тобі потрібно вивчити мову.

— Твою мову?

— Авжеж!

— Добре, я готова!

— Чудово! Це — "кабат", — і Гед кинув крихітний камінець у поділ її чорної мантії.