Розділ «ГРОБНИЦІ АТУАНУ»

Тенар повела далі. Вони зробили великий гак, минули два оманних відгалуження і вийшли до тунелю, що відгалужувався праворуч і прямував до Карбованої Зали.

— Тепер уперед, — прошепотіла дівчина. Орієнтуватись у цій темній плутанині ходів стало легше, бо вона вже сотні разів бувала тут, повертаючись до залізних дверей Лабіринту. Навіть важкий тягар страху, що стискав її мозок у лещатах пітьми, зараз не міг завадити Тенар. Проте вони дедалі ближче підходили до центру підземелля, і все важчим здавався цей тягар, все більше затьмарював її розум. Тіло дівчини налилося свинцем, вона так стомилася, що аж схлипувала від зусилля, переставляючи ноги. А чоловік поруч із нею дихав глибоко, раз-по-раз тамуючи подих, як людина, котра напружує все своє тіло. Час від часу він прохоплювався якимсь словом, і голос його звучав стишено та різко. Отак вони, зрештою, дійшли до залізних дверей. Долаючи раптовий напад страху, Тенар боязко простягла вперед руку... Двері були незамкнені.

— Швидше! — гукнула дівчина і потягнула Геда за собою.

Коли вони відійшли подалі, Тенар зупинилась і запитала:

— Чому двері були відчинені?

— Мабуть, твої Повелителі хочуть, щоби ти замкнула їх власноруч.

— Ми йдемо до... — вона затнулася.

— До серця Пітьми, я знаю. Щойно ми вийшли з Лабіринту. Але як нам вибратися із Підмогилля?

— Є тільки один шлях. Невільницькі двері, через які ти ввійшов, зсередини не відчиняються. Вийти звідси можна лише через печеру Підмогилля, а далі — тунелем до ляди у Тронній Залі.

— Отже, доведеться йти цим шляхом...

— Але ж Косіль тут, у Підмогиллі, — прошепотіла дівчина. — Порпається у порожній могилі... Я не можу пройти повз неї! Ні, я нізащо не зможу пройти повз неї вдруге!

— Вона вже, напевно, забралася звідти.

— Все одно я не можу...

— Тенар, оце саме зараз я тримаю стелю, щоби вона не впала на наші голови, утихомирюю стіни, щоби вони не розчавили нас, чарами угамовую землю, щоби вона не розверзлася під нашими ногами. Відтоді, як ми пройшли повз прірву, біля якої чатував твій слуга, я тільки те й роблю, що борюся із Силами Пітьми. Тож якщо я можу стримати землетрус, то невже ти боїшся пройти зі мною повз одну людину? Довірся мені, як я довірився тобі! Ну ж бо, ходімо!

І вони подалися далі.

Незабаром довжелезний тунель скінчився. Вони зрозуміли це, зауваживши, що темрява стала густішою. Гед і Тенар увійшли до велетенської печери під Могильними брилами і, тримаючись правої стіни, рушили вперед. Ступивши кілька кроків, Тенар спіткнулася.

— Що це? — ледь чутно промовила вона.

Під чорним склепінням щось тривожно гуділо. То було якесь тремтіння, дрож, моторошний звук, який можна було почути всім тілом. Тенар відчувала, як двигтять понищені часом стіни.

— Не зупиняйся, — напружено та сухо наказав Гед. — Поспішай, Тенар!

Вона пішла вперед, а в її потьмареній та неспокійній, як оця підземна пустеля, свідомості пронеслося: "О, мої Повелителі! Змилуйтеся! О, Безіменні! О, найдревніші! Пробачте мені, грішній!"