Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Звісно, звісно! — підтакував окружний начальник. — Таке вже траплялося!

За тиждень він усе забував. Капельмейстерові діти не тримались йому в голові.

Пан Нехвал завжди випивав дві невеличкі чашечки кави, не більше й не менше. З жалем роздушив він об попільничку добру третину недокуреної «вірґінської». Він мусив іти, не будеш же прощатися з сиґарою в зубах!

— Сьогодні концерт був просто розкішний! Надзвичайний! Кланяйтеся пані вашій дружині! На жаль, я ще не мав приємності… — сказав пан Тротта фон Сиполє.

Карл Йозеф клацнув підборами. Він провів капельмейстера до сходів. Тоді повернувся до кабінету. Він виструнчився перед батьком і сказав:

— Я піду прогуляюся, тату!

— Гаразд, гаразд! Щасливого відпочинку! — сказав пан фон Тротта й помахав рукою.

Карл Йозеф пішов. Він збирався йти поволі, йому хотілося ступати спроквола, даючи ногам знати, що й у них канікули. Та, стрівши першого солдата, він, як кажуть у війську, «підтягся», випростався і пішов маршовим кроком. Ось він дістався на край міста — до великої жовтої будівлі фінансового управління, що спокійно грілася на сонці. Його обвіяло солодким духом поля, дзвінким співом жайворонків. Блакитний обрій на заході заступали сіро-сині пагорби, показалися перші сільські хати, криті ґонтом і соломою, свійське птаство голосним співом, немов фанфарами, розтинало літню тишу. Місцина спала, оповита в день і ясність.

За залізничним насипом стояв будинок жандармського відділку, очолюваного вахмістром. Карл Йозеф знав його, вахмістра Сламу. Він вирішив постукати. Ступивши на розігрітий кружґанок, він постукав, смикнув за дротину дзвоника — ніхто не обізвався. Відчинилося одне з вікон. Пані Слама вихилилася з нього понад геранями й гукнула:

— Хто там?

Побачивши «малого Тротту», вона сказала:

— Зараз! — і відчинила сінешні двері.

Війнуло прохолодою і злегка — парфумами. Пані Слама капнула краплинку духмянощів собі на вбрання. Карлові Йозефу спали на думку нічні кав’ярні. Він спитав:

— Вахмістра немає?

— Він на чергуванні, пане фон Тротто, — відповіла жінка. — Заходьте ж бо!

Тепер Карл Йозеф сидів у вітальні подружжя Слам. То була низенька червоняста кімната, дуже прохолодна, тут сиділося, неначе в льодовні. Високі спинки м’яких крісел оздоблювало різьблення по брунатному мореному дереві, й дерев’яні гірлянди листя боляче муляли в спину. Пані Слама принесла холодного лимонаду; вона пила невеличкими ковточками, відставивши набік мізинця й закинувши ногу на ногу. Вона сиділа поруч Карла Йозефа, повернувшись до нього обличчям, і гойдала голою, без панчохи ногою в червоному оксамитовому капці. Карл Йозеф дивився на ту ногу, потім зводив очі на лимонад. В обличчя пані Сламі він не дивився. Кашкет лежав у хлопця на щільно зсунутих колінах; він випростано сидів перед лимонадом, наче пити той напій було службовим обов’язком.

— Давненько в нас не бували, пане фон Тротто! — сказала пані вахмістрова. — Вже зовсім дорослий! Чотирнадцять минуло?

— Так, уже давно!

Карл Йозеф подумав, що треба якнайшвидше піти звідси. Випити одним духом лимонад, вишукано вклонитися, передати вітання вахмістрові й піти. Хлопець безпорадно поглянув на лимонад — так швидко з ним не впораєшся. Пані Слама все підливала. Вона принесла цигарку. Курити було заборонено. Вона запалила цигарку сама й стала курити, неуважно, роздимаючи ніздрі, і все гойдала ногою. Зненацька, не мовивши й слова, вона взяла в нього з колін кашкета й поклала на стіл. Тоді встромила свою цигарку йому в рота, її рука пахла димом і «Кельнською водою», світлий рукав її літнього квітчастого вбрання сяйнув йому перед очима. Карл Йозеф увічливо докурював цигарку, на мундштуці якої ще відчувалася вологість її губів, і дивився на лимонад. Пані Слама знову взяла в зуби цигарку й стала позаду хлопця. Він боявся обернутися. Раптом обидва її квітчасті рукави лягли на його шию, і її обличчя притулилося до його чуба. Карл Йозеф не поворухнувся. Але серце його гучно калатало, велика буря здіймалася в ньому, болісно стримувана закам’янілим тілом і міцними ґудзиками уніформи.

Жінка сіла йому на коліна, швидко його поцілувала й лукаво примружила очі. Пасмо білявих кіс упало їй на лоба, вона скосила очі і, випнувши губи, спробувала його здмухнути. Хлопець починав відчувати її вагу на своїх колінах, та водночас його всього наповнила нова сила, напруживши м’язи стегон і рук. Він обхопив жінку і крізь цупку тканину уніформи відчув м’яку прохолоду її грудей. З її горлянки вихопилося тихеньке хихотіння, трохи схоже чи то на схлипування, чи то на пташиний спів. Сльози стояли у неї в очах. Потім вона відхилилася й почала з ніжною зосередженістю один по одному розстібати ґудзики на його уніформі. Вона поклала прохолодну ніжну руку йому на груди й стала цілувати його в губи, довго, з якоюсь систематичною насолодою, і зненацька підхопилася, ніби її злякав якийсь шелест. Хлопець разом зірвався на рівні, вона всміхнулась і, задкуючи, з простягненими вперед руками й закинутою догори головою, з якимось сяйвом на обличчі владно повела його за собою до дверей, які, не обертаючись, відчинила ногою.