Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Сам він заходив туди-сюди по кімнаті — обмірковував, як годиться почати розмову. Докори сьогодні були б недоречні, а висловлювати з самого початку своє задоволення не можна.

— Тепер, — нарешті сказав він, — тобі треба ознайомитися з історією свого полку й почитати дещо з історії того полку, в якому воював твій дід. Я збираюся на два дні до Відня, ти поїдеш зі мною.

Він подзвонив. Увійшов Жак.

— Нехай панна Гіршвіц, — наказав окружний начальник, — подбає, щоб сьогодні подали вино і, якщо можна, приготували яловичину й вареники з вишнями. Сьогодні ми обідатимемо на двадцять хвилин пізніше.

— Слухаюсь, пане бароне, — відрапортував Жак, поглянув на Карла Йозефа й прошепотів: — Вітаю щиро!

Окружний начальник підійшов до вікна — сцена загрожувала стати зворушливою. Він чув, як за спиною в нього син подав руку служникові, Жак човгнув ногами й промурмотів щось нерозбірливе про «небіжчика пана». Барон відвернувся од вікна аж як Жак вийшов з кабінету.

— Жарко, чи не так?

— Так, тату!

— Я гадаю, не завадить вийти на повітря.

— Так, тату!

Окружний начальник узяв свою паличку з чорного дерева, зі срібною головкою, замість жовтої тростинової, з якою любив прогулюватися ясними ранками. І рукавички він цим разом надягнув, а не просто взяв у ліву руку. На голову надягнув низький циліндр і вийшов з кімнати. Син ішов за ним. Повагом і не перекинувшися жодним словом, простували вони обидва серед літньої тиші міського парку. Поліцай козирнув їм, чоловіки підводилися з паркових лав і віталися. Обіч поважної врочистості старого ще яскравішою і лункішою здавалася дзвінка строкатість юнака. В алеї, де якась сонячно-білява дівчина продавала під червоною парасолею содову воду з малиновим сиропом, старий зупинився й сказав:

— Свіжий напій не завадить!

Він замовив дві склянки содової без сиропу і з прихованою пихою стежив за білявою панною, яка, здавалося, безвладно й хтиво тонула в сліпучому сяйві Карла Йозефа. Вони випили воду й рушили далі. Окружний начальник час від часу злегка помахував паличкою. То був ніби знак погорди, яку вміють тримати в рамках пристойності. Хоча він мовчав і був, як звичайно, поважний, проте здавався нині синові майже веселим. З його радісного нутра часом вихоплювалося вельми вдоволене підкахикування — так немовби сміх. Коли до нього віталися, він трохи підсував догори капелюха на голові. Траплялися хвилини, коли він навіть наважувався на сміливі парадокси, як ось, приміром:

— Навіть ввічливість може бути обтяжлива!

Він радше вимовив би вільнодумне слово, ніж виказав свою радість з приводу зачудованих поглядів стрічних людей. Коли вони знов підійшли до воріт своєї господи, старий ще раз зупинився. Обернувся обличчям до сина й сказав:

— Замолоду я й сам залюбки став би солдатом. Твій дід недвозначно мені заборонив. Тепер я задоволений, що ти не урядовець!

— Авжеж, тату! — відповів Карл Йозеф.

До обіду подавали вино. Зготовано було і яловичину та вареники з вишнями. Панна Гіршвіц з’явилася до столу в своєму сірому шовковому вбранні й, побачивши Карла Йозефа, одразу втратила чи не всю свою суворість.

— Я дуже рада, — сказала вона, — і від щирого серця віншую.

— «Віншувати» означає «вітати», — зауважив окружний начальник.