Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Ходи! — прошепотіла пані Слама.

Обоє прослизнули до спальні. Мов безвладний бранець, дивився він крізь напівстулені повіки, як вона його роздягала, — неквапно, дбайливо, по-материнському. З якимось жахом бачив він, як одна за одною падали жужмом додолу частини його парадного вбрання; він почув, як глухо гупнули його черевики об підлогу, й зразу відчув на своїй нозі руку пані Слами. Нова хвиля тепла й холоду покотилася в ньому знизу аж до грудей. Він скорився. Він прийняв цю жінку як м’яку, велику хвилю насолоди, вогню й води.

Він опам’ятався. Пані Слама стояла перед ним, подаючи йому одну за одною частини його уніформи; він заходився квапливо вдягатися. Вона побігла до вітальні, принесла йому кашкета й рукавички. Вона поправила на ньому одяг, він весь час відчував на своєму обличчі її погляд, проте уникав дивитися на неї. Він клацнув підборами, аж виляски пішли, поцілував жінці руку, вперто дивлячись через її праве плече, й пішов.

Десь на вежі вибило сьому. Сонце хилилося до пагорбів на обрії, що тепер були сині, як небо, і майже не відрізнялися від хмар. Від дерев на узбіччі шляху плив прохолодний дух. Вечірній вітер розчісував низеньку травицю обабіч шляху. Було видно, як вона тремтливо хилиться під його невидимою, тихою й широкою рукою. На далеких болотах закумкали жаби. З відчиненого вікна крикливо-жовтого будиночка на передмісті дивилася на безлюдну вулицю якась молода жінка. Хоч Карл Йозеф доти ніколи її не бачив, він привітався до неї, виструнчившись, сповнений пошани. Вона кивнула головою трохи здивовано і вдячно. Хлопцеві здалося, ніби він аж оце тепер пошанував на прощання пані Сламу. Як вартовий на кордоні між коханням і життям, стояла у вікні ця незнайома й така близька жінка. Привітавшись із нею, Карл Йозеф відчув, що його знову повернуто світові. Він швидко пішов уперед. Рівно за чверть до восьмої він був удома й сповістив батька, що повернувся, — безбарвно, коротко й рішуче, як личить дорослому чоловікові.

Вахмістр щодругого дня мав патрульну службу. Щодня з купою паперів приходив він до окружного управління. Сина окружного начальника він жодного разу не зустрів. Щодругого дня пополудні, о четвертій годині, Карл Йозеф вирушав до жандармського відділку. О сьомій вечора він виходив звідти. Запах, що його він виносив із собою від пані Слами, змішувався з пахощами сухих літніх вечорів і лишався на руках Карла Йозефа вдень і вночі. Хлопець стерігся, щоб за столом не сісти до батька ближче, ніж було потрібно.

— Тут пахне осінню, — сказав одного вечора старий.

Він узагальнював: пані Слама користувалася тільки парфумами «Резеда».

У кабінеті окружного начальника висів портрет — навпроти вікон і так високо на стіні, що волосся й чоло зображеного на ньому чоловіка губилися в темно-рудявій тіні старого дерев’яного склепіння. Онукова цікавість повсякчас витала круг згаслого дідового образу і його відлуналої слави. Інколи, тихими пообіддями, — вікна були відчинені, темно-зелені тіні каштанів міського парку вщерть наливали кімнату ситим і міцним спокоєм літа, — окружний начальник провадив якусь свою справу за межами міста, а десь у глибині будинку ходою привида никав по сходах Жак у своїх повстяних капцях, збираючи по всьому помешканні черевики, одяг, попільнички, світильники й настільні лампи, щоб усе те почистити, — Карл Йозеф ставав на стілець і розглядав дідів портрет ізблизька. Портрет розпадався на численні глибокі тіні і ясні цятки світла, на мазки пензля і крапки, на тисячі переплетень замальованого полотна, на зблиски засохлих олійних фарб. Тоді Карл Йозеф злазив із стільця. Зелена тінь дерев грала на брунатному дідовому вбранні, мазки пензля й крапки з’єднувалися в такий знайомий, але незбагненний дідів образ, і очі здобували звичний, далекий, звернений у сутінь під стелею погляд. Щороку під час літніх вакацій відбувалися німі розмови онука з дідом. Нічого не видав небіжчик. Нічого не довідався хлопець. З кожним роком портрет ніби все дужче бліднув, ставав дедалі потойбічнішим, так наче герой Сольферіно поволі вмирав удруге, помалу стягаючи пам’ять про себе туди, на той світ, і здавалося, мав настати такий час, коли на онука ще більш німо, ніж тепер портрет, зиритиме з чорної рами голе полотно.

Унизу на подвір’ї, в затінку дерев’яного балкона сидів на ослінчику Жак перед вишикуваною в бойовому порядку шерегою наваксованих чобіт. Щоразу, повернувшись від пані Слами, Карл Йозеф ішов на подвір’я до Жака й сідав на край ослінчика.

— Розкажіть про діда, Жаку!

І Жак відкладав набік щітку, ваксу й гуталін і тер одну об одну руки, наче змивав із них сліди роботи й бруд, перед тим як почати свою розповідь про небіжчика. І, як завжди, як уже добрих разів двадцять, починав:

— Ми з ним добре ладнали! Прийшов я до його господи вже геть немолодим, і ніколи не одружувався, небіжчикові те було б не до вподоби. Він не вельми полюбляв жіноту, крім своєї пані баронеси, тільки вона невдовзі померла від легенів. Усі знали: він урятував життя цісареві у битві при Сольферіно, але він про те ніколи не згадував жоднісіньким звуком. Того вони й написали на його надгробку: «Герой Сольферіно». Помер він зовсім не старим, увечері, десь так близько дев’ятої, в листопаді воно сталося. Уже сніг падав, пан барон вийшов на подвір’я й питає: «Жаку, де ти дів мої чоботи?» Я їх не брав, але кажу йому: «Зараз принесу, пане бароне!» — «Потерпиться до завтра», — каже він. А завтра вони йому вже не знадобилися. А я ніколи не був одружений!

Ото й усе.

Одного разу (у Карла Йозефа були останні канікули, наступного року йому мали надати звання офіцера) окружний начальник, прощаючись, сказав:

— Сподіваюся, що все мине гладенько. Ти онук героя Сольферіно, пам’ятай про це, й тоді з тобою нічого не станеться!

Пам’ятав про те й полковник, пам’ятали й усі вчителі, й усі унтер-офіцери, тож із Карлом Йозефом і справді не могло нічого статися. Дарма що вершник з нього був ніякий, з топографією було слабенько, а до тригонометрії він узагалі не мав жодних здібностей, він, однак, витримав іспит «з добрим балом», здобув звання лейтенанта й був приділений до Н-ського уланського полку.

З очима, п’яними від власного нового блиску й від прощального врочистого обіду, й вухами, ще повними громохких гуків напутньої промови полковника, в блакитній уніформі з золотими ґудзиками, зі срібним патронташиком за спиною, оздобленим гордовитим золотим двоголовим орлом, у яскраво-червоних рейтузах і дзеркально-блискучих чоботях із дзвінкими острогами, з шаблею в широких піхвах при боці, тримаючи в лівій руці шолом з лускатими ремінчиками й плюмажем, — у такому вигляді постав одного спекотного літнього дня Карл Йозеф перед батьком. Було це не в неділю. Лейтенант мав право приїхати і в середу. Окружний начальник сидів у своєму кабінеті.

— Розташовуйся, — сказав він, скинув пенсне, примружив очі, підвівся, з усіх боків оглянув сина і виснував, що все гаразд.

Він обійняв Карла Йозефа, вони швидко поцілувалися.

— Сідай! — сказав окружний начальник і всадовив лейтенанта в крісло.