Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Каптурак, з кашкетом у руці, непорушно стояв біля дверей; він лише трохи вивищувався над клямкою. Жовто-сіре його обличчя всміхалося. Він був убраний в усе сіре. І в сірих парусинових черевиках. На них поналипало сіре, свіже, блискуче весняне багно цього краю. На його невеличкому черепі вилося кілька сірих кучериків.

— Добрий вечір! — сказав він і злегка вклонився.

Водночас на білих дверях майнула його тінь і миттю знов осіла.

— Де мій денщик? — спитав Тротта. — І чого вам треба?

— Цього разу ви не поїхали до Відня! — почав Каптурак.

— Я взагалі не їжджу до Відня! — сказав Тротта.

— Цього тижня вам не знадобились гроші! — провадив своєї Каптурак. — А я сьогодні чекав вашого візиту. Я хотів дещо довідатися. Я щойно від пана капітана Єдлічека. Його немає вдома!

— Його немає вдома! — повторив Тротта байдуже.

— Так, — сказав Каптурак. — Його немає вдома, з ним щось сталося.

Тротта добре розчув, що з капітаном Єдлічеком щось сталося. Проте нічого не спитав. По-перше, він не був цікавий (сьогодні не був цікавий). По-друге, йому здавалося, що з ним самим сталося страшенно багато, занадто багато, і через те його мало можуть обходити інші. По-третє, він не мав аніякісінького бажання вислуховувати будь-які Каптуракові розповіді. Сама присутність Каптурака лютила його. Та він не мав сили вжити проти того якихось заходів. Дуже тьмяний спогад про шість тисяч крон, що їх він був винен непроханому гостеві, раз у раз зринав йому в голові, прикрий спогад; Тротта спробував прогнати його. Ті гроші, подумки вмовляв він сам себе, зовсім не стосуються Каптуракових відвідин. Це двоє цілком різних людей. Того, кому я винен, тут немає, а той, що оце стоїть у мене в кімнаті, прийшов тільки розповісти мені якісь байдужі новини про Єдлічека. Він утупився в Каптурака. Кілька секунд лейтенантові здавалося, що його гість розпливається і знов збирається докупи з невиразних сірих плям. Тротта зачекав, поки Каптурак зліпиться весь. Довелося докласти певних зусиль, щоб швиденько скористатися цією миттю, адже існувала небезпека, що маленький сірий чоловічок зараз-таки знов розсунеться і розпливеться. Каптурак підступив на крок ближче, ніби зрозумів, що лейтенант не дуже виразно його бачить, і повторив трохи голосніше:

— З капітаном щось сталося!

— І що ж, врешті-решт, з ним сталося? — мляво, мов крізь сон, запитав Тротта.

Каптурак підступив ще на крок ближче до столу і прошепотів, склавши руки біля рота рупором, — не прошепотів, а прошелестів: — Його заарештували й вислали. За підозрою в шпигунстві.

Після цих слів лейтенант підвівся. Тепер він стояв, упершись обома руками в стіл. Ніг своїх він майже не відчував. Йому здавалося, ніби він стоїть, тримаючись лише на руках. Він майже вп’явся ними в стільницю.

— Я не бажаю нічого про це чути від вас, — сказав він. — Ідіть геть!

— На жаль, неможливо. Неможливо! — відповів Каптурак.

Він стояв тепер біля самого столу, поруч Тротти. Він похилив голову, наче збирався зізнатися в чомусь стидкому.

— Я змушений наполягати на поверненні частини боргу!

— Завтра! — сказав Тротта.

— Завтра! — повторив за ним Каптурак. — Завтра це може виявитися неможливим! Ви ж бачите, які тут щодня трапляються несподіванки! Я втратив на цьому капітані цілий статок! Хто знає, чи доведеться його ще коли-небудь побачити. Ви його друг!