Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Та ти п’яний!

Він збагнув, що випив забагато. І з утіхою подумав: «Я п’яний, і я хочу бути п’яний!». І сказав якимось чужим голосом, так наче відтепер був зобов’язаний повсякчас бути п’яним і не бути самим собою:

— А так, еге ж!

Йому тьмяно марилося, ніби саме такі слова і таким голосом промугикав би в таку хвилину п’яний. І він мугикнув. І він зробив ще й не те.

— Я вб’ю тебе! — проказав він поволеньки.

— Убий, убий! — процвірінькала вона своїм колишнім, дзвінким, знайомим голосом.

Вона підвелася. Підвелася моторно і зграбно, досі ще з пухівкою в правій руці. Рвучкий порух її оксамитових ніг на мить викликав йому в уяві складові частини фігур манекенів з вітрин будинків мод; уся ця жінка була складена з таких частин, стулена з окремих заготовок. Він більше не кохав її, він більше її не кохав! Він був переповнений неприязню, яку сам ненавидів, люттю, що, мов незнаний ворог, прийшла до нього з далекого краю і оце вселилась йому в серце. Він промовив уголос те, що надумав годину тому:

— Дати лад! Я дам усьому цьому лад!

Вона засміялася лунким сміхом, якого він досі в неї не знав. «Театральщина!» — подумав він. Необорний порив довести їй, що він спроможний дати всьому цьому лад, напружив його м’язи, надав незвичайної видющості його підсліпуватим очам. Він сказав:

— Лишаю тебе вдвох із твоїм батьком! Піду знайду Тротту!

— Іди, йди! — відгукнулася жінка.

Він пішов. Та спершу зайшов до кабінету випити чарчину. Уперше в житті його тягло до алкоголю як до найближчого друга. Він налив собі чарку, потім другу, третю… Брязкаючи острогами, вийшов із будинку. Він подався до казино. Спитав ординарця:

— Де пан лейтенант Тротта?

Лейтенанта Тротти не було в казино.

Полковий лікар попростував рівною, як струна, вулицею, що вела до казарми. Місяць уже йшов до ущербу. Світив він ще ясним сріблястим світлом, майже як повний. На тихій вулиці ніщо ані шелеснуло. Сухорляві тіні безлистих каштанів обабіч вулиці вимережали химерну плетеницю на ледь опуклому її полотні. Твердо й холодно лунала хода доктора Деманта. Він ішов до лейтенанта Тротти. Віддалік, у блакитнявій білості він бачив грубезну стіну казарми і подався просто на неї, ту ворожу фортецю. Йому назустріч озвався холодний, бляшаний сигнал вечірньої зорі. Доктор Демант пішов на той мерзлий, металічний звук, він топтав той звук ногами. Хутко, з хвилини на хвилину мав з’явитися лейтенант Тротта. І ось уже той чорною рискою відділився від потужної білини казарми й рушив до доктора. Ще три хвилини. Тепер вони стояли один насупроти одного. Лейтенант козирнув. Доктор Демант почув власний голос мовби з якоїсь незмірної далечини:

— Ви були сьогодні після полудня в моєї дружини, пане лейтенанте?

Запитання луною відбилося від синього скляного небесного склепіння. Вони вже давно, кілька тижнів тому почали звертатись один до одного на «ти». Вони були на «ти» один з одним. І ось стояли один проти одного як вороги.

— Я був сьогодні після полудня у вашої дружини, пане полковий лікарю! — відповів лейтенант.

Доктор Демант підступив до лейтенанта майже впритул.

— Що у вас із моєю дружиною, пане лейтенанте?