Розділ «Частина друга»

Зорка засоромлено всміхнулася й швидко, боячись, що слабість повернеться і вона не встигне, почала розповідати про Кузьміна, про Сашка, про Щуку, про все, що сталося в дитячому будинку відтоді, як захворів Микола Іванович.

Іван Спиридонович слухав Зорку мовчки, схиливши велику, коротко підстрижену голову.

Коли Зорка стала розповідати про підслухану останню розмову Кузьміна із Щукою, Іван Спиридонович підвівся, поставив склянку на стіл так, що вода з неї хлюпнула через край, і заходив по кабінету, трохи хилячись на той бік, де порожній рукав гімнастерки заправлено за пояс. Опісля він підійшов до дверей, розчинив їх широко і наказав:

— Машину! І начальника міліції негайно!

За годину Зорка, нагодована й закутана в теплу пухнасту хустку старенької секретарки, зручно вмостилася на задньому сидінні виконкомівського газика з брезентовим верхом.

Попереду, біля водія, сидів гладкий начальник міліції, а поруч із Зоркою на задньому сидінні — похмурий, зосереджений Іван Спиридонович.

Машина мчала у селище степовою дорогою, підстрибуючи на вибоїнах. Люди в машині мовчали. Зорка теж мовчала й дивилася у вікно.

Скільки око сягає — шовковистий весняний степ. Колишеться за вітром ковила. Перекочуються по степу хвилі. Виграють різноманітними барвами. То сіро-зелені, то зеленаво-сині... А серед ковили маки. Немовби ввесь степ пообтикано червоними прапорцями. Що далі, то густіше прапорців, а біля самого обрію неначе ввесь степ червоним вогнем палахкотить.

«Тільки-но приїдемо, нарву Сашкові маків,— подумала Зорка.— Ото зрадіє він, коли про все дізнається... І Коля-Ваня, як одужає, теж зрадіє».

У селище приїхали несподівано швидко. Так швидко, що Зорку аж подив узяв. А вона ж ішла цілу ніч!

Біля воріт дитбудинку водій загальмував. Діти обступили машину, пильно розглядаючи поважну Зорку в сірій пухнастій хустці.

— Ото дає! — мовив Генько.— Вірванна тебе всю піч шукала... А вранці прийшов якийсь дід, сказав, що ти до нього приходила.

— Дідусь Токатай? — здивувалася Зорка.

— Атож! — підхопила всюдисуща Галка.— Вони з Вірванною біля школи довго розмовляли, а потім дід сходив по підводу, й вони поїхали в місто.

— Тихіше, ви! — миттю подала знак Анка.— Крага!

У глибині подвір'я з'явився Кузьмін. Побачивши голову виконкому й начальника міліції, Кузьмін ще здалеку привітно став усміхатися і заквапився до них. Високий, засмаглий, із значками, що виблискували на грудях, у начищених рипучих крагах. Шкутильгав він сьогодні дужче, ніж звичайно, спираючись на сучкувату різьблену палицю.

Іван Спиридонович нерухомо стояв біля машини і, схиливши голову, спідлоба дивився на Кузьміна.

Поруч з головою виконкому, розставивши ноги, стояв, засунувши руки в кишені, начальник міліції.

Що ближче підходив Кузьмін, то більше втрачало його лице привітний вираз, що змінювався відвертою розгубленістю. Він помітно зблід.

— Доброго ранку, Іване Спиридоновичу, — привітався Кузьмін тремтячим голосом.