Розділ «Частина друга»

Зорці було трошки моторошно в цьому величезному, нічному незнайомому світі, й вона, намагаючися ступати твердіше, голосно заспівала. Дорожній пил, шорхаючи, порскав під ногами.

Хай, хай, хай

Узнав ця Щука!

На світі правда є,

Є! Є! Є!

Зорка співала голосно, розмахуючи у такт ходи руками, й серце її сповнювалось відвагою.

Розділ 31. Зорчина пісня

До міста Зорка добулася, коли вже зовсім розвиднілось і на вулицях було багато людей. Похитуючись від утоми, дівча вперто дибало від одного будинку до другого, читаючи вивіски. Ніччю в степу їй здавалося, що тільки-но прийде в місто, як одразу помітить потрібний будинок, але великих будинків у місті було багато, і всі вони схожі один на одного.

Врешті на протилежному боці вулиці Зорка вгледіла червону, не схожу на інші будівлю з голубою банею, що виблискувала проти сонця, та двома високими круглими різьбленими вежами.

Величезна арка над візерунчатими дверима вимощена кольоровими скляними плитками. «Тут!» — поклала Зорка й з останніх сил побігла через дорогу.

Раптом перед її лицем мелькнули чорні вуса, хтось рвучко вхопив її за плече, смикнув убік. Зорка побачила розгніваного міліціонера. Він міцно тримав Зорку за руку й тягнув за собою до тротуару.

— Ти людина чи машина? — сердито запитав він.

— Лю... людина,— розгублено прошепотіла Зорка.

— Чому тоді, наче машина, бруківкою ходиш? Для людей тротуар є. Машина задавить, мамка плакатиме: навіщо моя донька така дурна під машину потрапляла, га?

— Моя мама на війні...

Міліціонер поворушив вусами.

— У такої героїчної мамки така дурна донька,— вже добродушно сказав він і підморгнув: — Давай, ходи додому, лице мий, руки мий, сукня надівай. У трусах, розумієш, тільки хлопчиська ходять.

— Дядечку, пустіть мене, мені он у той будинок треба, до найбільшого начальника.

Міліціонер нагнувся до Зорки.

— До найбільшого? — здивовано перепитав він. — Навіщо?