Розділ «Частина друга»

Тоді Зорка помчала подвір'ям до воріт, вихором майнула мимо Щуки й вибігла на вулицю.

Вона мчала в темряві вулицею, радіючи, що так удатно втекла від Краги, й бігла доти, поки ноги самі принесли її до оселі дідуся Токатая.

Біля хвіртки вона зупинилася, звела подих. Піт заливав очі.

«Зараз усе, все розповім,— поклала собі Зорка.— Може, він уже написав папір великому начальнику в місто? Нічого, тепер ще й про Сашка напише, і як Щука плиту в кухні навмисне розібрала».

У вікнах мазанки було темно. Зорка довго стукала в двері. Ніхто не озивався. Тоді вона підійшла до юрти й, відкинувши повстину, що правила за двері, покликала:

— Дідусю Токатай!

У темному отворі з'явилася Кульшат.

— Хто тут?

— Це я. Зорка... мені дідуся Токатая потрібно... дуже-дуже потрібно!

— Яка Зорка? — здивувалася Кульшат і раптом заплакала.— Зовсім погано стало, Зорко, ой, погано... Аллах розгнівався на нас... Брат, великий командир на війні... папір надіслали... загинув! Не минула біда нашу оселю, Зорко...

Зорка відсахнулася. Приготовлені слова про справи в дитячому будинку застрягли в горлі. А Кульшат плакала, не витираючи сліз, і говорила, говорила, безвільно опустивши руки.

Довгі, розпущені коси спадали їй на плечі, немов жалобна шаль.

— А як же... папір... він хотів папір? — розгублено прошепотіла Зорка.

— Папір надійшов... брат загинув,— сказала Кульшат і затулила обличчя рукавом.

Зорка обернулася й повільно почвалала до хвіртки. Що ж тепер робити? Сашко в лікарні, а Крага й Щука осторонь, і все їм зійде з рук?..

А що, коли дідусь Токатай ще не написав папір у місто? Що ж тоді робити? Скоритися Кразі?

«Ну ні! — поклала Зорка.— Піду в місто, знайду найбільшого начальника й усе йому розкажу. Взнає тоді Щука, як нам ніхто не повірить!»

Було далеко за північ, коли Зорка вийшла із селища на широкий проїжджий шлях, що вів до міста. Коли бігла зі спальні по чай, то поспішаючи не наділа сукні й тепер тремтіла від нічної прохолоди.

Місяць світив збоку, і Зорчина тінь, чорна, дивовижно вкорочена, бігла поряд. Рівний, без єдиного деревця степ сріблився, залитий місячним сяйвом, і тільки обабіч шляху вузьким густим живоплотом росла кошлата трава. В її темно-синій гущині весь час щось дзвеніло, потріскувало, немовби невидимі кравці краяли на шматочки щільну тканину й цокотіли на своїх чарівних швейних машинках.

На дворищах селищної околиці гавкали собаки, протяжно, ніби зі сну, прокричав осел.