Розділ «Частина друга»

— Вірванно, можна, я в інші записку покладу?

— А ці чим погані?

Зорка почервоніла, похнюпила голову, намагаючись не дивитися на дівчаток, що потай посміхалися.

— Тут... п'ятки...

Дівчатка вже голосно реготали з Зорки.

— Подумаєш, біда яка, — весело сказала Віра Іванівна, — в чоботях однаково не видно...

— Отож-бо, дівча, — вдоволено обізвалася Маря, насмішкувато позираючи на червоне розгублене обличчя Зорки, — збагнула? Га? Чим же інший боєць гірший за твого батька? Ану давай твою роботу. Ось це все — до резинки — розпусти й почни спочатку. Розумієш?

Зорка взяла рукоділля. Ні, тепер вона жодної петлі не спустить і п'ятку цю кляту навчиться в'язати так само гарно, як Віра Іванівна або Маря. А потім покладе в шкарпетки записку: «Любий боєць, носи на здоров'я, це я тобі сплела. Зорка Будницька».

— Зорко, ти уроки зробила? — запитала Анка.

— Ага, — відповіла Зорка, рада зміні розмови, і, не чекаючи, поки Анка зажадає звіту, зацокотіла:

— Родинні закінчення прикметників...

— Які? Які? — тамуючи сміх, перебила її Віра Іванівна.

— Родинні, а що?

— Ро-до-ві! — по складах виголосила Наталя. — Ех, ти... Краще б уроки готувала як слід, аніж бігати за... — вона подивилася на виховательку й не доказала. Тільки посміхнулась презирливо.

Дівчатка принишкли. Зорка спалахнула, хотіла щось сказати, та не знайшла, що відповісти. Анка Чистова опустила плетиво на коліна й здивовано глянула старості просто в вічі.

— Чому ж ти вмовкла? Домовляй! — своїм спокійним низьким голосом наказала вона.

— Замірилася, то бий! — підтримала Чистову Галка.— Скисла чи завидки беруть?

— А й не скисла! — гонористо відрубала Наталя й насмішкувато глянула на розгублену Зорку. — Ми всі вважаємо, що просто соромно дівчині дружити з хлопцем.

— Хто це «ми»? — запитала Віра Іванівна.

— Ми... весь колектив.