Розділ «Частина друга»

— То нічого, — сказала Маря, — то хороші сльози...

Розділ 27. «Ось так, Степанку...»

Минуло вже два тижні відтоді, як веселий візник привіз гречану крупу. Зорка й Галка щодня, тільки-но сигналило, з надією бігли в їдальню, та довгожданою гречаною кашею навіть не пахло.

Дівчатка губилися в здогадках, але про своє знайомство з новою куховаркою не розповідали нікому. Раз Щука просила мовчати, та ще й хліба дала за це, значить, треба мовчати.

Нарешті Галці терпець урвався. Перед вечерею, коли Віра Іванівна й Маря пішли в колгосп здавати нові шкарпетки, вона покликала Зорку з піонерської кімнати в коридор.

— Гайда на кухню... Може, Щука гречану кашу варить?

— А коли ні?

— Тоді запитаємо. Чому вона зволікає? Мені ця каша щоночі сниться.

Двері на кухню були навстіж розчинені, і з них шугала пара. Щука стояла біля столу й великим товкачем товкла варену картоплю в каструлі. Біля плити в дерев'яному кориті плавали оселедці.

Дівчатка перезирнулися. Виходить, на вечерю знову пюре з оселедцем, а де ж каша гречана?

Загледівши на порозі дівчаток, Щука вишкірила дрібні зуби, що стирчали вперед.

— Ох, лишенько мені, сирітоньки, провідати прийшли?

— Ага, — сказала Зорка, виступаючи з-за Галчиної спини. — Ми про гречку хотіли запитати.

— Про яку таку гречку?

— Як про яку? — перепитала Зорка й, озирнувшися на Галку, засміялася. Таким безглуздим видалося їй Щучине запитання.

— Звичайну, — мовила Галка, — яку тоді в мішку привезли.

Щука відійшла од столу, виглянула з кухні, пересвідчуючись, чи нікого немає поблизу, потім відчинила шафочку над столом, дістала звідти два шматки хліба й простягнула дівчаткам.

— Їжте, любі, їжте! Будьте розумненькі, я вас не залишу.

— Спасибі! — зраділа Галка й потяглася до хліба, але Щука швидко відсмикнула руку й заховала хліб за спину. І хоча її рот усміхався, очі лишалися холодні, насторожені.

— На самому спасибі, люба, сьогодні далеко не заїдеш. Хіба ти забула, що гречка в юшці була. Призабула? Ой-ой. Негарно на мене зводити наклеп.