Розділ «Стівен Кінг, Річард Чізмар Пульт Ґвенді»

5

У червні 1975 року Ґвенді перестає носити окуляри.

Місіс Пітерсон вмовляє її:

— Я знаю, що дівчата твого віку починають думати про хлопців, ще сама пам’ятаю, як воно, коли тобі тринадцять, але казати, ніби хлопці не звертають уваги на дівчат в окулярах, це просто — тільки не кажи тату, що я так говорила, — гівно собаче. Правда в тому, Ґвенді, що хлопці липнуть до будь-чого, аби була спідниця, а ти й так ще надто мала для таких справ.

— Мамо, а скільки було тобі, коли ти вперше пішла на побачення з хлопцем?

— Шістнадцять, — не вагаючись каже місіс Пітерсон.

Насправді їй було одинадцять, вони з Джорджі Макклеландом цілувалися на горищі сараю Макклеландів. Ох, ото вони давали жару.

— Послухай, Ґвенді, ти дуже гарна дівчинка, в окулярах чи без них.

— Це дуже мило з твого боку, — каже їй Ґвенді, — але я й справді без них краще бачу. Від них болять очі.

Місіс Пітерсон не вірить цьому, тож веде доньку до лікаря Емерсона, місцевого касл-­рокського окуліста. Він також не вірить… принаймні поки Ґвенді не вручає йому окуляри і прочитує табличку для перевірки зору згори до самого низу.

— Побий мене грім, — каже він. — Я чув про таке, але це стається надзвичайно рідко. Ти, мабуть, їси багато моркви, Ґвенді.

— Мабуть, так, — усміхається вона, думаючи: «Це все шоколадки, які я їм. Магічні шоколадні звірята, що ніколи не закінчуються».

6

Переживання Ґвенді про те, що пульт можуть знайти або вкрасти, — ніби постійний фоновий шум у голові, але вони ніколи не керували її життям. Їй видається, що це могло бути однією з причин, чому містер Ферріс довірив його їй. Чому він сказав «ти особлива».

У неї все добре в школі, у восьмому класі вона отримує велику роль у шкільній виставі (і не забуває жодного рядка), продовжує бігати крос. Крос — це найкраще; коли настає ейфорія бігуна, зникає навіть тривожний фоновий шум. Іноді вона сердиться на містера Ферріса за те, що він нав’язав їй відповідальність за пульт, але більшість часу — ні. Як він сказав їй, пульт видає подарунки. «Маленька винагорода», — сказав він, але ті подарунки не видаються Ґвенді такими вже й маленькими: її пам’ять поліпшилась, вона більше не хоче з’їсти все з холодильника, її зір двадцять-двадцять, вона може бігати зі швидкістю вітру, і є ще дещо. Мама назвала її дуже гарненькою, але її подруга Олів заходить іще далі.

— Господи, ти розкішна, — каже вона Ґвенді одного дня, здається, не дуже радіючи з цього.

Вони знову в кімнаті Олів, цього разу обговорюють таємниці старшої школи, котрі вже скоро почнуть розплутувати.

— Без окулярів і жодного прищика, хай йому. Так не чесно. У тебе, мабуть, нема відбою від хлопців.

Ґвенді сміється з цього, але знає, що Олів щось замислила. Вона й справді дуже гарно виглядає, а розкішність означає, що в певний момент майбутнього вона отримає одну нагоду. Може, навіть ще до того, як вступить до коледжу. Правда, коли вона поїде на навчання, що робити з пультом? Не може ж вона отак лишити його під деревом на задньому подвір’ї, так?

У перший п’ятничний вечір у старшій школі, на танцях з нагоди посвяти новеньких, її запрошує Генрі Дюссо, тримає її за руку, проводячи додому, і цілує біля будинку Пітерсонів. Це не погано, цілуватися, хіба що в Генрі, типу, тхне з рота. Вона сподівається, що наступний хлопець, з яким вона цілуватиметься, буде користуватися лістерином.