Розділ «Стівен Кінг, Річард Чізмар Пульт Ґвенді»

Уночі після танців, о другій годині, вона прокидається, притискаючи руку до рота, щоб стримати крик, усе ще в полоні найживішого кошмару, який їй коли-небудь снився. У ньому вона визирнула у вікно над кухонною раковиною і побачила, як Генрі сидить на гойдалці (яку тато Ґвенді взагалі-то зняв ще минулого року). На колінах у нього був пульт. Ґвенді вискочила надвір, кричачи на нього, наказуючи не натискати на кнопки, особливо на чорну.

«О, ти про цю?» — спитав Генрі либлячись і втиснув Ракову кнопку великим пальцем.

Небо над ними потемніло. Земля загурчала, ніби живий організм. Ґвенді знала, що в усьому світі зараз падають славетні пам’ятки і здіймаються моря. Уже за кілька митей — якихось митей — планета вибухне, ніби яблуко, у яке встромили петарду, і між Марсом і Венерою не лишиться нічого, крім ще одного поясу астероїдів.

— Сон, — каже Ґвенді, підходячи до вікна. — Сон, сон, це лише сон.

Так. Там стоїть дерево, зараз уже без гойдалки, і не видно жодних ознак Генрі Дюссо. Але якби в нього був пульт, і він знав, що значить кожна кнопка, що б він зробив? Натиснув би на червону і підірвав Ханой? Чи послав би все до біса і натиснув світло-зелену?

— І підірвав би всю Азію, — шепоче вона.

Тому що так, саме це роблять ті кнопки. Вона знала це від самого початку, як і казав містер Ферріс. Фіолетова підриває Південну Америку, помаранчева підриває Європу, червона робить усе, що захочеш, усе, про що лише подумаєш. А чорна?

Чорна підриває все.

— Цього не може бути, — шепоче вона сама до себе, повертаючись до ліжка. — Це божевілля.

Утім світ і так божевільний. Треба лише дивитися новини, щоб знати це.

Наступного дня, повернувшись додому зі школи, Ґвенді спускається в підвал з молотком і стамескою. Стіни кам’яні, і їй вдається видовбати один камінь з найвіддаленішого кутка. Стамескою вона поглиблює цю схованку, поки та не стає достатнього розміру для пульта. Працюючи, вона постійно перевіряє час, знаючи, що тато буде вдома о сімнадцятій, а мама — найпізніше о сімнадцятій тридцять.

Вона біжить до дерева, дістає брезентову торбину з пультом і срібними доларами (останні вже набагато важчі за пульт, хоча всі вони вийшли з нього) і біжить назад до будинку. Дірка саме достатнього розміру. І камінь лягає на місце, ніби останній шматочок з пазлу. Для перестраховки вона ставить перед ним старе бюро і нарешті почувається спокійно. Тепер Генрі не зможе його знайти. Ніхто не зможе його знайти.

— Треба викинути цю кляту штукенцію в озеро Касл-лейк, — шепоче вона, підіймаючись сходами з підвалу. — Покінчити з нею.

Але ж вона сама знає, що ніколи цього не зробить. Він належить їй, принаймні поки не повернеться містер Ферріс, щоб його забрати. Іноді вона сподівається, що він зробить це. Іноді сподівається, що він цього ніколи не зробить.

Коли містер Пітерсон повертається додому, він дещо занепокоєно дивиться на Ґвенді.

— Ти вся спітніла, — каже він. — Нормально почуваєшся?

Вона усміхається.

— Бігала, та й по всьому. Усе гаразд.

І, здебільшого, так воно і є.

7