Розділ «Стівен Кінг, Річард Чізмар Пульт Ґвенді»

— Лише запам’ятай, — провадить чоловік, — червона кнопка — єдина, якою можна користуватися більше, ніж один раз.

— А як щодо чорної?

— Вона — усе, — каже Ферріс і встає. — Усе на світі. Велика цяця, як сказав би твій тато.

Вона дивиться на нього отетеріло. Її тато справді так каже.

— Звідки ви знаєте, що мій та…

— Вибач, що перебиваю, це дуже неввічливо, але мені й справі треба йти. Бережи цей пульт. Він дає гостинці, та вони — маленька винагорода за відповідальність. І будь обачна. Якщо твої батьки знайдуть його, у них виникнуть питання.

— О Боже, це й так зрозуміло, — каже Ґвенді й видає беззвучний шепітливий смішок. Вона почувається ніби вдареною в живіт. — Містере Ферріс, а чому ви дали його мені? Чому мені?

— У нашому світі, — мовить Ферріс, дивлячись на неї згори, — заховано великі арсенали зброї, яка може знищити все життя на цій планеті на мільйони років уперед. Чоловіки й жінки, що відповідають за неї, щодня ставлять собі те ж саме питання. Я спинився на тобі, бо ти — найкращий вибір у цьому місці й у цей час. Бережи пульт. Раджу зробити так, щоб його не знайшов ніхто — не лише твої батьки, — бо люди допитливі. Коли вони бачать важіль, то хочуть потягнути за нього. А коли бачать кноп­ку — хочуть натиснути на неї.

— Але що станеться, якщо натиснуть? Що станеться, якщо я натисну?

Річард Ферріс лише посміхається й вирушає до скелі, де стоїть знак: «ОБЕРЕЖНО! ДІТЯМ ДО 10 РОКІВ БЕЗ СУПРОВОДУ ДОРОСЛИХ ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО!» Тоді він розвертається:

— А скажи-но! Чому вони називаються Сходами самогубців, Ґвенді?

— Бо в 1934 році з них стрибнув один чоловік чи щось таке, — каже вона, тримаючи пульт на колінах. — А чотири-п’ять років тому стрибнула жінка. Тато каже, що в міській раді обговорювали, щоб зняти їх, але в раді самі лише республіканці, а республіканці ненавидять зміни. Десь так каже мій тато. Один із них доводив, що сходи є туристичною принадою, як воно, типу, і є насправді, і що одне самогубство на тридцять п’ять з гаком років — це не так уже й жахливо. Він сказав, що якщо це ставатиметься частіше, вони проголосують ще раз.

Містер Ферріс усміхається:

— Маленькі міста! Їх неможливо не лю­бити!

— Я відповіла на ваше питання, тепер ви дайте відповідь на моє! Що станеться, якщо я натисну на котрусь із цих кнопок? Наприклад, що буде, якщо я натисну на ту, що позначає Африку?

І щойно її великий палець торкається темно-­зеленої кнопки, вона відчуває спокусу — не сильну, але відчутну — натиснути й перевірити самій.

Його посмішка перетворюється на оскал. Не надто приємний, на думку Ґвенді Пітерсон.

— Для чого питати те, що й так знаєш?

Перш ніж вона може сказати бодай слово, він уже рушив сходами донизу. Дівчинка деякий час сидить на лавці, тоді встає, підбігає до іржавого залізного сходового маршу й дивиться вниз. Хоча й у містера Ферріса не було достатньо часу, щоб зійти до самого низу — бодай наблизитись — від нього не лишилось і сліду. Чи то пак майже. На півшляху нижче, десь за сто п’ятдесят залізних сходинок, лежить його маленький охайний капелюх — чи то покинутий, чи то здутий вітром.

Вона повертається на лавку і кладе пульт — свій пульт — у брезентову торбину з затяжками, тоді спускається сходами, увесь шлях тримаючись за поручень. Дійшовши до маленького круглого капелюха, думає підняти його, та натомість відфутболює вбік, дивлячись, як він падає, перевертаючись у повітрі, і приземляється в бур’янах. Коли вона повертається туди трохи пізніше того ж дня, його вже немає на місці.