Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

— Прошу вас! — кричав Нанук. — Не кидайте мене тут! Ви ж бо завше…

Дерев’яне суденце підіймалося й опускалось на хвилях, що котилися від катера. Ще раз донісся сміх із мегафона, потім Ярвен почула, як мегафон клацнув: його вимкнули. Берегова охорона зникла за мисом.

— А тепер — хутчій! — кинув Нанук. — Усі помагають! Треба вшитися звідси, поки вони не повернулися вдруге!

— А ти часто так робиш? — спитав Йоас, і в його голосі Ярвен почула захват.

— Благаю їх про допомогу? — перепитав Нанук.

Якір з гуркотом зник у якірній коробці.

— В останні три-чотири тижні — майже щоночі. Часом у протоці, часом там, у нас, неподалік від берега. Але разів два-три вже доводилося й на цьому боці. Вони попереджали мене, щоб я не зловживав послугами берегової охорони: це ж бо, мовляв, не безплатна буксирувальна служба. Перші рази навіть сходили на борт моєї старенької посудини, обшукували й перекидали тут усе догори дном. А тепер уже три ночі не чіпають. Порушують, звісно, свої ж таки інструкції, але вони просто вже ситі мною по саме нікуди. — Він нишком захихотів і додав: — Солдати — теж люди. Уявляєте, як вони тепер тішаться — там, на борту свого швидкісного катера! Ще б пак, у такий штиль старий Нанук безпомічно заліг, бідолаха, в бухті зі своїм завше дефектним мотором! «Там він і вік звікує, — либонь, кажуть. — Так йому й треба!» — Він поволі, майже нечутно виводив баркаса з бухти. — «Тепер старий уже не зважиться виходити в море! І більше нас не використовуватиме!»

Нанук запустив мотора й узяв курс на північ.

— А якби вони все ж таки зійшли на борт? — озвалась Малена. — Тоді вони побачили б, що мотор працює.

— Побачили б, — кивнув головою Нанук.

Ярвен з подивом завважила, як швидко старий човен борознить хвилі.

— І знайшли б нас, — промовила Малена й стала поруч із Нануком.

— Знайшли б, — кивнув головою той.

— І тоді б усіх нас… — проказала Малена.

На мить Нанук випустив з рук стерно й зробив Малені знак, щоб та стала на його місце. Потому сягнув рукою до кишені сорочки, дістав сигарету й нарешті промовив:

— Та вже ж, вийшло б не дуже гарно.

З правого борту небо яснішало.

18

Хатина стояла в густому лісі самотою. Мисливці навідувалися сюди не часто й не надовго, хіба восени, коли виходили на лося. Отож спокою мешканців хатини ніхто не порушував. Найближча шосівка закінчувалась за кілька миль звідси, а висипаний гравієм путівець уже за сто-двісті метрів перетворювався на дві порослі травою колії в піску, якими в дощ навряд чи й проїдеш. Зате до узбережжя — палицею докинути, часом сюди, здавалося, навіть долинав запах моря. Це було непогане місце для штаб-квартири, хоча від столиці й не близько.

— І що тепер? — нетерпляче спитав юнак, що вже довгенько копирсався в погаслому каміні.