Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

— Тривога тривогою, а в твоєму віці з повним ротом уже не розмовляють, — озвалась її мати. — Хоч особисто я сприймаю це просто як комплімент моїй кухарській майстерності. Та ще краще було б, звичайно, якби ти сказала: «Дякую тобі, матусю, що ти, незважаючи на свою тяжку-претяжку роботу, незважаючи на те, що одночасно, ніби між іншим, даєш раду всьому хатньому господарству майже без допомоги з мого боку, щодня ще й знаходиш час для того, щоб отак чудово куховарити!»

— Скажу іншим разом, — кинула Тіна. — А тепер серйозно, мамо. Чи не здається це тобі дивним? Учора ввечері, коли я зателефонувала їй, щоб розповісти про оту її двійницю, вона не взяла слухавку ні домашнього, ні мобільного телефона. А сьогодні вранці раптом не з являється в школу! До телефона знов не підійшла, мобільника теж не взяла. Після уроків я заскочила до неї додому. І що ж? Ніхто не відчиняє двері!

— І тепер ти гадаєш, що вона захворіла? — спитала мати й поклала собі на тарілочку вже другий невеличкий шматочок запіканки. Тоді потяглася ложкою ще раз, глибоко зітхнула й опустила руку, так і не взявши більше запіканки. — Так тяжко захворіла, що вже навіть не годна зателефонувати чи відчинити двері? То, може, вона хоч есемеску тобі надіслала?

— Есемеску я надіслала їй! — сказала Тіна. — Але жодної реакції!

Мати кивнула головою й спитала:

— То, може, вона вже поїхала? Все ж таки ось-ось канікули…

— Та куди вони поїдуть, за які гроші?! — відповіла Тіна. — А крім того, вона б мені сказала! Навіть якби поїхала кудись просто так, не відпрошуючись у школі. А вона ні в кого, до речі, не відпрошувалась, усі вчителі питали, де вона.

— І все ж, думаю, так воно і є, — промовила мати, з тугою поглядаючи на формочку із запіканкою. — Може, Тіно, мати заборонила їй розповідати тобі про це. Сама знаєш, яка дивна в неї мати.

Тіна втупилася в свою тарілочку й сказала:

— Увечері зайду до неї ще раз. Просто не віриться, що Ярвен уже не хоче розмовляти зі мною! Ми знаємо одна одну ще з повзункової групи в дитсадку! Такі подруги — нерозлийвода! Адже вона мені довіряє!

Мати кинула на неї короткий погляд і запустила ложку у формочку із запіканкою.

— Ет, уже однаково! — промурмотіла вона з усвідомленням провини й піднесла повну ложку до рота. — Сподіваюся тільки, доцю, що тебе не чекатиме невеличке розчарування в твоїй подрузі-нерозлийводі.

Довгі коридори були порожні, а мармурова підлога полискувала від сонячного світла, що падало з вікон.

«Треба буде в них усе ж таки про це спитати, — міркувала Ярвен. — За обідом. Досі вони завжди були зі мною такі привітні, то чом же я маю їм не довіряти? А відколи я побачила по телебаченню, яку небезпеку становлять північні скоґландці, то можу навіть трохи зрозуміти Больштрема, коли він вимагає усунути ватажка бунтарів. Шкода тільки, що мама знов не взяла слухавки, мені так хотілося з нею про це побалакати. До речі, не так уже їй мене, мабуть, і бракує, коли вона навіть не хоче зі мною розмовляти».

Ярвен перетнула просторий вестибюль і відчинила двері надвір. З собою вона прихопила рушника й купальника. Цілий басейн лише для неї самої! Тіна в таке навряд чи й повірить. Ярвен спробувала ногою воду. Вона виявилась холодніша, ніж можна було сподіватись.

Ярвен роззирнулася. Вона зробила дурницю, що не переодяглась одразу, ще у себе в кімнаті. Просто їй було соромно дефілювати через увесь цей величезний будинок у самому купальнику. Та ще дужче соромилась вона переодягатися тепер тут, у парку. Сюди виходить надто багато вікон. Доведеться спершу знайти місце, де її ніхто не побачить.

Кроків за сто від басейну вона виявила альтанку — вишукану круглу споруду з флюгером на банеподібному мідному даху й вікнами без шибок. Мабуть, сотні років тому принци й принцеси в гарну погоду тут чаювали.

— От і добре, — промурмотіла Ярвен.

Та коли до альтанки лишалося вже кроків двадцять, вона раптом почула голоси. Хтозна, що то були за люди, але розмовляти тихо вони й не намагалися.

Перше, про що подумала Ярвен, — це повернути назад. Одну розмову вона вже була підслухала й тепер шкодувала про це.