Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

— Та ні, мамо, — скривилася Тіна.

— Не переч мені! — незворушно сказала мати. — Вечеря на кухні. Поїсте з нами?

Ярвен похитала головою й невпевнено промовила:

— Гадаю, я краще піду додому. Бо мати завше тільки що — одразу тривожитись.

Тіна постукала пальцем собі по скроні й кинула:

— Ще ж тільки сьома година, голубонько! Зараз по телебаченню саме показуватимуть вечірню казку для дітей. У тебе мати така панікерка! Тобі пора вже її трохи повиховувати.

Тінина мати поклала руку на плече Ярвен і сказала:

— Ні, цього не треба робити. Просто пошли їй есемеску й напиши, що повечеряєш у нас. І вона знатиме, де ти.

Ярвен кивнула головою й розкрила свій мобільний телефон. Вона розуміла, звичайно, що мама буде невдоволена. Доньки не посилають матерям есемески для того, щоб просто повідомити, де вони й що затримуються. Доньки телефонують і питають, чи можна затриматись.

«Я ще в Тіни, — почала набирати Ярвен, сподіваючись, що мама не забула взагалі ввімкнути свій мобільний телефон — адже та завжди така неуважна! — Повернуся завидна. Цілую, Ярвен».

Переславши повідомлення, Ярвен вимкнула телефон. Їй не хотілося одержати від мами відповідь з вимогою негайно йти додому.

— Ну, ось! — сказала Ярвен і гепнула на четвертий ослінчик на кухні. («Не поведінка, а казна-що! Сідати треба повільно, випроставши спину!»)

Вона любила цю кухню в Тіни. Тут завжди було трохи недоприбрано, біля мийки завжди стояли рештки брудного або щойно помитого посуду, а на корковій дошці над обіднім столом було приколено стільки рекламок що час від часу за обідом чи за вечерею котрась із них відпадала просто в тарілку. «Летючий кур’єр! Замовляйте піцу додому телефоном цілодобово!» Або: «Лагодимо телевізори й аудіосистеми — швидко, надійно, недорого!» А нещодавно відпав графік роботи нічних аптек ще за 1997 рік, який по краях уже навіть пожовтів. Ярвен не мала сумніву, що жодну з тих рекламок Тінина мати ще не знімала з дошки сама. Тільки приколювала й приколювала нові. Мама вже збожеволіла б.

— А уроки поробили? — спитав Тінин батько.

Тінину кухню Ярвен любила й за це. Любила Тінин дім. Любила тут обідати чи вечеряти.

Бо вони тут — справжня сім’я: батько, мати, донька. Або й дві доньки, коли за цим столом сиділа і Ярвен. Подобалось їй і те, що Тінин батько був такий, який був: завжди привітний, трохи неуважний, ніколи не кричав. Звісно, на батьках Ярвен розумілася не багато, але була певна, що справжній батько має бути точнісінько такий. Щоразу, коли Ярвен приходила сюди, Тінин батько давав відчути, що радий їй.

— Де там! Такі домашні завдання, як сьогодні, не можна поробити взагалі! — відповіла Тіна. Вона покрутила в руках краєчок ліверної ковбаси, поморщила носа й кинула той краєчок знов на тарілку з нарізкою. — Родовідне дерево.

— Фе! — мовив Тінин батько.

«Мама, якби почула оце, теж зомліла б, — подумала Ярвен. — А ще дорослий чоловік!»

— І що? — провадив Тінин батько. — Намалювали щось пристойне?