Розділ «Протистояння Книга III»

— Так! — зрадів Том. — Боже мій, так!

— Я їсти хочу. Ти б не міг якого-небудь супчику спорудити, Томе? Може, з вермішеллю?

До вісімнадцятого числа сили до нього трохи повернулися. Він уже міг хвилин із п’ять ходити вестибюлем на милицях, які Том приніс із аптеки. Поламана нога безупинно, надокучливо свербіла: кістки почали зростатися. 20 жовтня він уперше вийшов надвір, закутаний, у термобілизні, у великому кожусі.

День був теплий і сонячний, але вже з холодком. У Боулдері, мабуть, ще була середина осені, жовкло листя на осиках, а тут зима була так близько, що відчувалася ледь не на дотик. У тіні, де ніколи не бувало сонце, були помітні ділянки підмерзлої снігової крупи.

— От не знаю, Томе, — сказав Стю. — Мабуть, до Ґранд-Джанкшена доїдемо, а далі — просто не знаю. У горах буде багато снігу. І якийсь час я ще не наважуся вирушати все-таки. Треба, щоб сили повернулися.

— А скоро вони повернуться, Стю?

— По правді, не знаю, Томе. Почекаємо, побачимо.

——

Стю був налаштований не надто поспішати, не квапити події — він був такий близький до смерті, що мав повне право насолоджуватись одужанням. Хотів якомога повноцінніше стати на ноги. Вони перебралися з вестибюлю у блок із двох кімнат на другому поверсі. А номер навпроти став тимчасовою будкою для Коджака. Нога у Стю справді зросталася, але з огляду на те, що її зафіксували нерівно, вона не збиралася ставати такою прямою, як була, — хіба що Джордж Річардсон потім її зламає і вправить як слід. Було схоже на те, що коли він ходитиме вже без милиць, то кульгатиме.

Однак він узявся її тренувати, намагаючись повернути їй тонус. Зробити, щоб нога хоча б на 75 відсотків працювала, як раніше, — то був довгий процес, але, наскільки він міг судити, попереду ще була вся зима.

28 жовтня в Ґрін-Рівері намело майже п’ять дюймів[210] снігу.

— Якщо скоро не рушимо, — сказав Стю Томові, дивлячись на сніг, — то так тут і будемо в цій галімій «Юті» зимувати.

Наступного дня вони поїхали «плімутом» на заправку на краю містечка. Часто відпочиваючи і покладаючи найважчу працю на Тома, вони поміняли лисуваті задні шини на новенькі зимові. Стю замислювався, чи не взяти що-небудь повнопривідне, але вирішив, абсолютно ірраціонально, що їм слід триматися своєї удачі. Том завершив справу, поклавши баласт — чотири п’ятдесятифунтові[211] мішки піску — в багажник «плімута». З Ґрін-Рівера на схід вони вирушили на Геловін.

——

До Ґранд-Джанкшена вони дісталися 2 листопада опівдні, і, як виявилося, провели там значно більше, ніж три години. Весь ранок небо було свинцево-сіре, і коли вони вирулили на головну вулицю, перші сніжини почали ковзати капотом «плімута». Короткі снігопади їм дорогою траплялися кілька разів, але це не був короткий снігопад. Небо обіцяло серйозну заметіль.

— Вибирай місце, — сказав Стю. — Мабуть, ми тут затримаємося.

Том показав.

— Ось! Мотель із зірочкою!

Мотель із зірочкою виявився місцевим «Голідей Інн». Під знаком і манливою зірочкою був широкий парусиновий навіс, на якому було написано великими червоними літерами: «Л КАВО ПРОСИ О Н Л ІЙ ФЕ ТИВА ҐРЕ Д-ДЖ КШЕН ‘90 12 Ч ВНЯ — 4 Л П Я!»

— Гаразд, — погодився Стю. — Хай буде «Голідей Інн».