Розділ «Протистояння Книга III»

— Томе, де ти їх узяв?!

— В аптеці. Мені Нік дав.

— Не може бути.

— Може, може! Тобі треба випити пеніциліну і подивитися, чи допоможе. Де написано «пеніцилін»?

— Ось тут… але, Томе…

— Ні, треба. Нік сказав. І ще тобі треба гуляти.

— Не можу. У мене нога поламана. І мені погано, — голос у Стю став вередливий, дратівливий. Хворий голос.

— Треба. Або я тебе тягтиму, — сказав Том.

Стю втрачав свій слабкий зв’язок із реальністю. Том вкинув йому в рот одну капсулу пеніциліну, Стю рефлекторно її ковтнув, а Том дав йому напою, щоб ліки не застрягли в горлі. Стю все одно відчайдушно закашляв, а Том постукав його по спині, як дитину, якій треба відригнути. Тоді він поставив Стю на здорову ногу і став водити вестибюлем, Коджак нервово бігав за ними.

— Господи, будь ласка, — промовляв Том. — Господи, будь ласка, будь ласка, Господи…

Стю вигукував:

— Я знаю, де взяти пральну дошку, Ґлене! Вони в музичній крамниці є! Я у вікно бачив!

— Господи, будь ласка… — тяжко дихаючи, повторював Том. Голова Стю схилилася йому на плече. На дотик вона здавалася Томові гарячою, як піч. Поламана нога, прибинтована до дошки, волочилася за ними.

Боулдер ще ніколи не здавався таким далеким, як того печального ранку.

——

Стю боровся із запаленням легень два тижні. Літрами пив «Ґаторейд», «V-8», виноградний сік фірми «Велч», усілякі апельсинові напої. Він рідко розумів, що саме п’є. Сеча в нього була їдка й концентрована. Він вроблявся, як немовля, і, як у немовляти, його випорожнення були жовті, рідкі, і його, як немовля, абсолютно не випадало винуватити в неохайності. Том його мив і міняв білизну. Том водив його вестибюлем готелю «Юта». І Том сидів біля нього вночі й не спав — не тому, що Стю марив уві сні, а тому, що він тяжко дихав; але тяжкість урешті минулася.

Через два дні пиття пеніциліну Стю вкрився негарними червоними висипами, і Том перевів його на ампіцилін. Той діяв краще. 7 жовтня Том прокинувся зранку — і побачив, що Стю спить міцніше, ніж будь-коли останніми днями. Чоловік лежав геть спітнілий, але чоло в нього було не гаряче. Уночі лихоманка минулася. Наступні два дні Стю здебільшого спав. Том ледве міг його добудитися, щоб дати ліки і грудочку цукру з ресторану при готелі.

11 жовтня Стю стало гірше, і Том страшенно злякався, що йому настав кінець. Але температура не була така висока, і дихати не було так тяжко, як у страшні ранки п’ятого і шостого числа.

13 жовтня Том прокинувся після того, як закуняв в одному з крісел — і побачив, що Стю сидить і роззирається навколо.

— Томе, — прошепотів він, — я живий!