Розділ «Протистояння Книга III»

Двигун був десь такий, який Стю очікував побачити: брудний і занехаяний V8. А от акумулятор був не такий поганий, як він боявся. Він був фірми «Сірз» — не найкращий у своєму роді, зате на гарантійній печатці стояло «лютий 1991 р». Тяжко керуючи думкою в лихоманці, Стю порахував і виявив, що акумулятор був новим ще в травні.

— Спробуй посигналити, — сказав він Томові і сперся на мaшину, поки Том це робив. Стю чув, що людина, потопаючи, хапається за соломинку, і тепер, здається, розумів, що це означає. Останнім їхнім шансом був цей драндулет, який дивом уникнув звалища.

Клаксон гучно бібікнув. Ну то добре. Якщо є ключ, можна спробувати. Може, треба було спочатку попросити Тома перевірити, чи є ключ, але, поміркувавши, Стю розсудив, що тут особливої різниці немає. Якщо немає ключа, то просто на тому й гаплик.

Він опустив капот і замкнув його, навалившись усім тілом. Потім подибуляв до водійських дверей і зазирнув, очікуючи не побачити в запаленні нічого. Але ключі були там, звисали з дермантинової торбинки з ініціалами «А. К.». Обережно нахилившись, він повернув ключ, увімкнувши додаткові прилади. Поволі стрілка заворушилась і показала, що бак повний більш як на чверть. То була якась загадка. Навіщо, куди господар машини, оцей «А. К.», пішов пішки, якщо міг під’їхати?

У напівмаренні Стю подумав про Чарльза Кемпіона, який напівмертвий примчав на заправку Гепа. У бідолахи «А. К.» був супергрип, і він був дуже хворий. Останні стадії. Він з’їжджає на узбіччя, вимикає двигун — не тому, що подумав про це, а просто за давньою звичкою — і виходить. Він марить, може, в нього навіть галюцинації. Він шкандибає кудись у пустелю штату Юта, сміється, співає, бурмоче — і там помирає. Через чотири місяці нагодилися Стю Редман із Томом Калленом — а тут і ключі в машині, і акумулятор порівняно свіжий, і бензин є…

Рука Божа.

Чи не це Том сказав про Веґас? «Рука Божа спустилася з небес». І, може, Бог послав їм цей обшарпаний «плімут» сімдесятого року, як манну в пустелі. То, звичайно, шалена думка, але не безглуздіша, ніж ідея, що столітня чорна бабця веде групку втікачів до Землі Обітованої.

— І вона сама пекла печиво, — прохрипів він. — До самого кінця сама пекла…

— Що, Стю?

— Та нічого. Залазь, Томе.

Том заліз.

— Що, можна їхати? — з надією спитав він.

Стю опустив водійське сидіння, щоб Коджак міг заскочити, що той і зробив, спочатку уважно принюхавшись.

— Не знаю. Ти краще помолися, щоб ця штука завелась.

— Добре, — погодився Том.

——

Стю п’ять хвилин мостився за кермо. Сів він навскоси, майже на середньому сидінні. Коджак уважно сопів позаду. Машина була завалена коробочками з-під макдональдзівської їжі та пачками із закусочних «Тако Белл», усередині пахло старими кукурудзяними чипсами.

Стю повернув ключ. Старий «плімут» бадьоро пихкав секунд із двадцять, потім почав глухнути. Стю знову вдарив по клаксону, але цього разу той ледве квакнув. У Тома сумно витяглося лице.

— Ні, ще не все скінчено, — сказав Стю. Він збадьорився: у тому акумуляторі ще був струм. Він натис зчеплення і перемкнув на другу передачу. — Відчини двері й підштовхни машину. Тоді застрибуй назад.

Том із сумнівом промовив: