Розділ без назви (1)

— Ні, а Нік говорив. Нік Андрос — оце голова, Френ. Він нас із Ґленом багато в чому переконав. Ґлен трохи побузив, але навіть йому довелося визнати, що Нік гарно придумав. Хай там як, а Суддя сказав Нікові, що Ларрі — саме та людина, яку ми шукаємо. Що Ларрі тільки починає розуміти, на що він здатний, і ставатиме набагато кращим.

— Я б це назвала доволі серйозною рекомендацією.

— Так, — відказав Стю. — Але я спочатку дізнаюся, що він думає про Гарольда, а тільки потім запрошу.

— А що з Гарольдом? — нервово спитала вона.

— А я б спитав, що з тобою, Френ. Ти досі почуваєшся відповідальною за нього.

— Я почуваюсь? Не знаю. Але коли я про нього думаю, то почуваюся трохи винувато — це точно можу сказати.

— Чому? Бо я тебе в нього відбив? Френ, а ти його хоч колись хотіла?

— Ні, Господи, ні! — Френ майже здригнулася.

— Я йому якось збрехав, — зізнався Стю. — Ну… це не зовсім брехня була. У той день, коли ми троє зустрілися. Четвертого липня. Здається, він ще тоді передчував, що буде. Я сказав, що тебе не хочу. А звідки мені тоді знати було — захочу чи не захочу? У книжках, може, й буває кохання з першого погляду, а в житті…

Він замовк, на його обличчі поволі розгорнулася усмішка.

— Чого зуби сушиш, Стюарте Редмане?

— Та я просто думав, — сказав він, — що в реальному житті у мене це зайняло б щонайменше… — він задумливо почухав лоба. — Ну, я б сказав, чотири години.

Вона поцілувала його в щоку.

— Це дуже мило.

— Це правда. Хай там як, а я гадаю, він за це на мене досі має зуб.

— Він ніколи поганого слова не казав про тебе, Стю… чи про будь-кого.

— Не казав, — погодився Стю. — Він посміхається. Оце мені й не подобається.

— Ти думаєш, що він… планує помсту чи що?

Стю посміхнувся й підвівся.

— Ні, Гарольд — ні. Ґлен вважає, що опозиційна партія, скоріш за все, гуртуватися буде навколо Гарольда. То й добре. Я тільки сподіваюся, що він не зібрався нам пересрати все, що зараз робимо.