Розділ без назви (1)

— Френні, — щиро зрадів він. — Як ти?

— Так собі, — знизала плечима вона.

— Не хочеш приземлитися на мій камінець і помилуватися заходом сонця?

Вона сіла поряд із ним, і її пульс трохи пришвидшився. Врешті-решт, чого б вона сюди йшла? Френ знала, в якому напрямку він пішов з табору — так само, як те, що Гарольд із Ґленом і двома дівчатами поїхали до Брайтона пошукати Сі-Бі-радіо (заради розмаїття, пропозицію висунув Ґлен, а не Гарольд). Петті Кроґер лишилася няньчитися з двома кволими після сутички войовницями. Було видно, що Ширлі Геммет почала очунювати, та близько першої ночі вона всіх побудила — кричала вві сні й розмахувала руками, ніби відбиваючись від якогось нападника. Інша жінка, імені якої ніхто не знав, рухалася в іншому напрямку. Вона сиділа. Їла, якщо її годували. Справляла потребу. На питання не відповідала. По-справжньому оживала тільки вві сні. Навіть під вероналом нещасна часто стогнала, а інколи й кричала. Френні здогадувалася, що їй сниться.

— Довгенько ще їхати, правда? — спитала вона.

Стю помовчав секунду, а тоді сказав:

— Дорога дальша, ніж нам гадалося. Та стара жінка, вона вже не в Небрасці.

— Я знаю… — заговорила вона, а тоді припнула язика.

Він глянув на неї з легкою усмішкою.

— Мем, ви нехтували вашими ліками.

— От мене й викрито, — усміхнулася вона.

— Ми не одні такі, — сказав Стю. — Сьогодні після обіду я балакав із Дейною…

(від того, як по-свійськи він вимовив це ім’я, Френ відчула укол ревнощів… і страху)

— …і вона сказала, шо вони з Сьюзен не хочуть приймати пігулки.

Френ кивнула.

— А ти чому перестав? Вони… в тому місці… змушували тебе до цього?

Він струсив попіл у свою імпровізовану попільничку.

— Легке заспокійливе на ніч, ото й усе. Їм не треба було годувати мене таблетками. Сидів під замком — нікуди б я від них не подівся. Ні, я перестав пити веронал три дні тому, бо відчував… що зв’язок ослабився. — Він трохи подумав і додав: — Дуже добре, що Ґлен із Гарольдом додумалися поїхали по Сі-Бі-радіо. Нащо нам двосторонка? Щоб тримати контакт. У Тоні Леонмінстера, мого друзяки з Арнетта, була така штука в «скауті». Чудовий пристрій. Можна було побалакати з корешами або ж у разі чого гукнути на допомогу. Ці сни — це однаково що Сі-Бі в голові, от тільки передатчик зламався, і ми можемо тільки приймати сигнали.

— Може, ми надсилаємо, — тихо промовила Френ.

Він глипнув на неї великими очима.