Розділ без назви (1)

——

Вони лежали на траві в сутінках. Коли вони кохалися, вогняний червоний поступився прохолоднішому багрянцю, і наразі Френ бачила, як крізь залишки хмар пробиваються зорі. Завтра буде гарна для їзди погода. Якщо фортуна буде на їхньому боці, вони зможуть проїхати майже всю Індіану.

Стю ліниво ляснув комара, що дзижчав над його оголеними грудьми — сорочка висіла на сусідньому кущі. Френ сорочку не зняла, однак ґудзики були розстібнуті. Її груди напинали тканину, і вона подумала: «Я роздобріла. Поки що зовсім трохи, однак уже помітно… принаймні мені».

— Я хотів тебе вже давно, — сказав Стю, дивлячись в її бік. — Гадаю, ти про це знала.

— Я хотіла уникнути негараздів із Гарольдом, — мовила вона. — І є ще дещо…

— Характер у Гарольда непростий, та десь у його нутрі сидить гарна людина — йому треба лише зміцніти. Він тобі подобається, правда?

— Це не дуже підхоже слово. Нема такого слова, що описало б моє ставлення.

— А до мене ти як ставишся? — спитав він.

Френ глянула на Стю й зрозуміла, що не може йому освідчитися, не могла це просто взяти й сказати, хоча й хотілося.

— Ні, — сказав він, немов вона йому заперечила, — просто мені подобається, коли все ясно. Гадаю, ти просто не хочеш, аби Гарольд одразу про все довідався. Правду кажу?

— Так, — вдячно погодилася вона.

— Значить, хай буде як є. Може, як не будемо висовуватись, воно саме владнається. Я помітив, як він дивиться на Петті. Вона десь його віку.

— Не знаю…

— Ти йому вдячна й почуваєшся, ніби щось винна, так?

— Та певне. В Оґанквіті лишилися тільки ми, і…

— То просто збіг, Френні, ось і все. Ти ж не даси покласти себе на лопатки через шось, шо було чистим збігом.

— Та певне.

— Гадаю, що кохаю тебе, — сказав він. — Мені не так легко це говорити.

— Гадаю, що теж тебе кохаю. Та є ще одна річ…

— Так і знав.