Розділ без назви (1)

Двадцять дев’ятого вони вперше помітили Стю та його друзів. Звіринець стояв табором на ділянці для пікніків, коли трасою промчала їхня четвірка.

— Ти впала в око Ґерві, — сказала Сьюзен і кивнула на Френні.

Та здригнулася.

Дейна нахилилася ближче до них і заговорила тихіше.

— І вони одразу дали зрозуміти, кого ти мала замінити, — вона ледь помітно кивнула на Ширлі Геммет, яка й досі бубнила та їла ґрем-крекери.

— Бідолашна жінка, — сказала Френні.

— Це Дейна вирішила, що ви, народ, можете виявитись нашим найкращим шансом, — мовила Петті. — Або ж, можливо, останнім шансом. У вашому товаристві було троє чоловіків, Дейна з Гелен Роґет це бачили. Троє озброєних чоловіків. І Док набрав трішечки надмірної самовпевненості з цим «перекинь-трейлер-дорога». Док просто поводився так, ніби він якийсь держслужбовець, і чоловіки з тих груп, що нам траплялися, ловили ґав. Якщо там були чоловіки. А тоді їм прострелювали макітри. Спрацьовувало, наче якісь чари.

— Того ранку Дейна попросила нас спробувати не ковтати пігулки, — вела далі Сьюзен. — Вони вже не так ретельно за цим стежили, і ми знали, що вранці вони будуть зайняті, бо витягатимуть на дорогу трейлер, перекидатимуть його. Ми не всім сказали про наш план. Знали про нього лише Дейна, Петті та Гелен Роґет… одна з тих дівчат, яку застрелив Ронні. Ну і я. «Як помітять, що ми намагаємося сховати таблетки, то вб’ють», — сказала Гелен. А Дейна сказала, що однаково вб’ють, рано чи пізно. Рано — це якщо нам поталанить. Ясна річ, ми всі знали, що це так. Тож вирішили спробувати.

— Поки не випала нагода виплюнути ту пігулку, я так довго тримала її в роті, що вона вже почала розчинятися, — сказала Петті та глянула на Дейну. — Певне, Гелен довелося її проковтнути. Гадаю, тому вона діяла так повільно.

Дейна кивнула. Вона дивилася на Стю з виразною теплотою, і Френні стало не по собі.

— І в них усе спрацювало б, якби ти, здорованю, не помудрішав.

— Помудрішав, та, як видно, геть запізно, — сказав Стю. — Наступного разу буду готовий.

Він підвівся, підійшов до вікна й визирнув надвір.

— Знаєте, мене це лякає, — мовив він. — Якими мудрими ми стаємо.

Френ навісніла від того, з яким співчуттям дивилася на нього Дейна. Після всього, що Френ пережила, та Юрґенс не мала права на такий погляд. «І, попри все, вона значно гарніша, — міркувала Френні. — Та й навряд чи вагітна».

— Мудрішай — головна заповідь нового світу, здорованю, — зауважила Дейна. — Мудрішай або здохни.

Стю озирнувся, щоб поглянути на неї, вперше побачив її по-справжньому, і Френ відчула нестерпно болючий укол концентрованих ревнощів. «Задовго монькалася, — подумала вона. — О Боже мій, промонькалася й запізнилася».

Поглядом Френ натрапила на Гарольда і помітила, що він крадькома всміхається, прикривши рот рукою, щоб ніхто не побачив. Або їй здалося, або в тій усмішці читалося полегшення. Зненацька їй схотілося підвестися, невимушено підійти до Гарольда та нігтями вийняти йому очі. Як гачками.

— Ніколи, Гарольде! — кричала б вона при цьому. — Ніколи!

Ніколи?