Розділ без назви (1)

— хто?»

А чи це важливо? Жінка вже пішла.

— У мене двоюрідний онук колись жив у штаті Нью-Йорк, — невимушено звернулася вона до Марка Зеллмана. — Містечко звалося Роузес-Пойнт. За ним там одразу Вермонт чи озеро Шамплейн, таке. Мабуть, ніколи не чули, еге?

Марк Зеллман сказав, що, звісно, чув: у штаті Нью-Йорк це містечко знають майже всі. Чи бував він там? Його обличчя стало трагічним. Ні, ніколи не бував. Усе збирався.

— З того, що Ронні писав у листах, ти небагато втратив, — сказала вона, і Зеллман пішов, сяючи широкою усмішкою.

Прийшли інші, щоб віддати шану, як і всі решта до них, і всі інші в наступні дні і тижні. Юнак на ім’я Тоні Донаг’ю. Такий собі Джек Джексон, автомеханік. Молода медсестра на ім’я Лорі Констебль — вона могла стати в пригоді. Старий на ім’я Річард Фарріс, якого всі називали Суддя; він подивився на неї уважно, майже знітивши її знову. Дік Воллмен. Сенді Дюш’єн — гарне прізвище, французьке. Гаррі Данбартон, який лише три місяці тому заробляв продажем окулярів. Андреа Термінелло. Якийсь Сміт. Якийсь Реннетт. І багато інших. Вона говорила з усіма, кивала, всміхалася, допомагала їм відчути себе невимушено, але задоволення від того останнім часом вона перестала отримувати: залишилися тільки болі в зап’ястях, пальцях і колінах разом із дедалі більшою підозрою: от зараз треба піти в «Порт-О-Сен», а якщо ні, то на одязі буде пляма.

А на додачу до всього — відчуття, яке нині трохи притупилося (а до ночі зовсім мине), що вона пропустила щось надзвичайно важливе, про що пізніше може дуже пошкодувати.

——

Йому легше думалося, коли він писав, і він записував усе, що загалом могло мати хоч якесь значення, двома фломастерами — синім і чорним. Нік Андрос сидів у кабінеті в будинку на Бейзлайн-драйв, де мешкав із Ральфом Брентнером і його жінкою Еліс. Майже стемніло. Будинок був просто прекрасний, стояв він під горою Флеґстафф, але трохи над самим Боулдером, так що з широкого вікна вітальні вулиці й дороги муніципалітету скидалися на гігантську дошку для гри. Ззовні це вікно обробили якоюсь сріблянкою, так що господар міг дивитися на перехожого, але не навпаки. Нік гадав, що тому будинку ціна 450–500 тисяч… а господар і його родина таємниче зникли.

Під час власної подорожі з Шойо до Боулдера, спочатку самотою, потім з Томом Калленом та іншими, він пройшов сотнями міст і містечок, і в усіх них стояли й смерділи будинки-склепи. Боулдерові не було причин від них різнитися… але він був не такий. Так, тут були трупи, тисячі їх, і з ними щось треба зробити, доки скінчиться суха жарка погода й підуть дощі, від яких розкладання пошвидшиться й можуть початися хвороби… але мертвих тіл було замало. Нік чудувався, чи помітив це хтось, крім нього і Стю Редмана… хіба, може Лодер. Той усе помічає.

На один житловий чи громадський будинок із мертвими тілами в Боулдері було десять абсолютно порожніх. У якийсь момент під час останнього спазму епідемії більшість мешканців Боулдера — хворих чи здорових — залишили місто. Чому? Ну, Нік гадав, що це не так уже й важливо і що вони, напевне, ніколи не дізнаються причину. Але вражав той факт, що матінка Ебіґейл наздогад привела їх, мабуть, до єдиного містечка в США, де було мало жертв епідемії. Уже саме це змусило такого агностика, як Нік, замислитися, звідки вона про все дізнається.

Нік займав три кімнати на підвальному поверсі будинку, і то були чудові кімнати, оздоблені вузлуватою сосною. Ніякі умовляння Ральфа не змусили його збільшити свій життєвий простір: він уже почувався як людина, що вторглася в чужий дім, але вони йому подобалися… і до походу з Шойо до Гемінгфорда він навіть не розумів, наскільки скучив за новими обличчями. Він ще не надивився на людей після цього.

А місце було й так найкраще з тих, де він будь-коли жив. У нього був власний вхід із задніх дверей, і він тримав свій десятишвидкісний під низьким, навислим карнизом, де той стояв по вісь у кількох шарах листя осик, яке приємно пахло пріллю. Нік започаткував свою колекцію книжок — щось із того, що він завжди хотів і ніколи не міг знайти за роки блукань. Цими днями він був затятим читачем (останнім часом у нього, здається, не часто випадала часинка спокійно сісти й поспілкуватися з книжкою), а деякі з книжок на полицях — полиці поки що стояли загалом ще доволі порожні — то були старі друзі, більшість із яких він позичав у бібліотеках по два центи на день; за останні кілька років він ніколи не проводив достатньо часу на одному місці, щоб завести постійний читацький квиток. Інші книжки він узагалі ще не встиг почитати: на ці книжки навели його бібліотеки. Коли він сидів тут зі своїм папером і фломастерами, праворуч від нього на столі лежала така книжка — «Підпали цей дім» Вільяма Стілтона. Як закладку він використовував десятидоларовий папірець, знайдений на вулиці. На вулицях валялося багато грошей, їх задувало вітром у канави, і його досі смішило й дивувало, що люди — та й він теж — досі зупинялися, щоб ці гроші підняти. А нащо? Книжки тепер можна брати безкоштовно. Ідеї теж. Іноді ця думка приводила його в захват. Інколи лякала.

Папір, на якому він писав, походив із блокнота на пружинці — той блокнот наполовину являв собою щоденник, наполовину — список справ. Нік раптом виявив, що дуже любить складати списки; він подумав, що хтось із його предків був бухгалтером. Коли його щось гнітило й хвилювало, складання списків часто допомагало відновити рівновагу.

Він відкрив перед собою чисту сторінку, безладно малякаючи на берегах.

Йому видавалося, що всі ті речі старого життя, яких їм хотілося й було треба, зберігалися на затихлій електростанції Східного Боулдера, наче припалі пилом скарби в старому серванті. Здавалось, усіх людей, що зібралися в Боулдері, охоплювало неприємне відчуття, приховане зовсім неглибоко: вони почувалися як групка наляканих дітей, які лазять місцевим будинком із привидами, коли стемніло. У чомусь це місто було як моторошне місто привидів. Відчувалося, що вони перебувають тут суто тимчасово. Тут один чоловік на прізвище Імпенінг, який раніше мешкав у Боулдері й працював охоронцем на заводі IBM за містом, на лонгмонтському шосе. Так от, цей Імпенінг, здавалося, був рішуче налаштований каламутити воду. Він весь час розповідав людям, що у 1984 році в Боулдері насипало півтора дюйма снігу до 14 вересня, а в листопаді вдарять такі холоди, що й мідна мавпа може яйця відморозити. Отаким розмовам Нік волів би швидко покласти край. Байдуже, що в армії Імпенінг за такі розмови одразу був би звільнений — то була порожня логіка, коли взагалі логіка. Важливо, що слова Імпенінга не матимуть жодного впливу на людей, які можуть оселитися в будинках, де є світло, а одним натисканням на кнопку вмикається опалення. Якщо цього не станеться до перших морозів, то Нік боявся, що люди просто почнуть розбігатись, і жодні збори, представники й ратифікації на світі їх не зупинять.

За словами Ральфа, на електростанції не було аж таких серйозних неполадок, принаймні на око не помітно. Працівники щось із тамтешніх машин повимикали, решта вимкнулася сама. Два-три з великих турбінних двигунів вибухнули, можливо, внаслідок якогось останнього стрибка енергії. Ральф казав, що треба замінити частину проводки, і гадав, що це до снаги йому з Бредом Кічнером і командою душ на десять-дванадцять. Значно більша команда потрібна, щоб замінити розплавлений і почорнілий мідний дріт з тих турбінних генераторів, які вибухнули, і встановити кілометри нових мідних дротів. На складах у Денвері було чимало мідного дроту, Ральф і Бред якось на тому тижні ходили перевіряти. Маючи вдосталь робітників, вони сподівалися ввімкнути світло до Дня праці.

— Отоді заїбись як погуляємо — такого свята це місто ще не бачило, — казав Бред.

Закон і Порядок. Це теж його хвилювало. Чи можна Стю Редману давати саме це доручення? Він, певне, не захоче цієї роботи, але Нік гадав, що зможе вмовити Стю цим зайнятись, а якщо до того дійде, то зможе заручитися підтримкою Ґлена, товариша Стю. Найдужче його мучили нещодавні спогади, на які надто важко було озиратися, — його власний короткий і жахливий досвід в’язничного сторожа в Шойо. Вінс із Біллі померли, Майк Чайлдресс топтав свою їжу й кричав: «Оголошую, блядь, голодовку! Ніхера не їстиму!»

У нього всередині починало боліти від самої думки про суди, в’язницю… а може, навіть про ката. Господи Христе, це ж люди матінки Ебіґейл, а не темного чоловіка! Але Нік гадав, що темний чоловік не стане морочити собі голову такими дурницями, як суд і в’язниця. У нього кара буде швидка, певна і страшна. Коли понад трасою І-15 на телефонних стовпах висять трупи на поталу птахам, то йому не треба нікого лякати в’язницею.