Розділ без назви (1)

Темний чоловік підняв руки, і силует балахона вподібнився до чорного повітряного змія. Вони стояли на височині, і внизу лежала палаюча Америка.

Я посадовлю тебе на чільне місце у своїй артилерії. Ти — саме той, хто мені потрібен.

Тоді він побачив армію з десятків тисяч чоловіків і жінок — обірванців, що мчали пустелею на схід, до гір; військо, схоже на лютого, роз’ятреного звіра: вантажівки, джипи, фургони, будинки на колесах, пікапи й танки з людьми, і в кожного на шиї висіло по чорному каменю, з глибин якого іноді просвічувала червона пляма, яка могла бути Оком або Ключем. І в ар’єргарді, на величезному танкері з кремезними шинами, він побачив себе й одразу ж зрозумів, що цистерна наповнена желеподібним напалмом… а позаду нього рухалася колона вантажівок з гранатами, мінами Теллера[17] й пластиковою вибухівкою; вогнеметами, сигнальними ракетами та ракетами з тепловим самонаведенням; пістолетами, кулеметами й ракетницями. Ось-ось мав початися танець смерті — струни скрипок з гітарами вже диміли, і повітря виповнилося смородом сірки й кордиту.

Темний чоловік знову здійняв руки, а коли опустив їх, усе стало холодним і мовчазним: вогнів не було, навіть попіл захолов, і на мить Сміттєбак знову став Дональдом Мервіном Елбертом, маленьким переляканим хлопчиком. Лише в ту мить у його голові блимнула підозра, що він лише черговий пішак у гігантських шахах темного чоловіка, що його ошукано.

Та тоді він помітив, що обличчя темного чоловіка трохи відкрилось: у глибоких очницях — там, де мали бути очі, — палали дві червоні жарини, освітлюючи вузький, як кинджал, ніс.

— Я зроблю все, що попросиш, — вдячно промовив Сміттєбак уві сні. — За тебе — життя! За тебе — душу!

— Ти будеш моїм палієм, — серйозно сказав темний чоловік. — Ти мусиш прийти до мого міста — там тобі все розповім.

— Де воно? Де воно?

Сміттєбака трусило від нетерплячості й новонародженої надії.

— На заході, — голос темного чоловіка вже затихав. — На заході. За горами.

На цьому він прокинувся. Усе ще стояла ніч, і небо досі світилося. Полум’я підкралося ближче. У горлі пересохло від жару. Вибухали будинки. Зорі зникли — їх затулила густа димова завіса. Почало мжичити попелом. Корти для шафлборду припорошило чорним снігом.

Тепер, коли в нього з’явилась мета, Сміттєбак усвідомив, що може йти далі, і пошкутильгав на захід. Час від часу він помічав інших людей, що пережили супер грип, — вони полишали Ґері, озираючись на пожарище. «Дурні, — співчутливо подумав Сміттєбак. — Ви згорите. Прийде й ваш час». Вони не звертали на нього уваги — для них він був лише одним з уцілілих. Вони зникли в диму, і незабаром після світанку Чувак-Сміттєбак передибав через межу штату Іллінойс. На північ від нього було Чикаґо, Джоліет — на південному сході, а вогонь, що лишився позаду, сховався за хмарою диму. То був світанок 2 липня.

Він забув про те, що мріяв спопелити Чикаґо — забув про цистерни з пальним і вагони зі скрапленим нафтовим газом, що чекали його на відвідних залізничних шляхах, забув про сухі, наче хмиз, будинки. Та тепер чхати він на нього хотів. Десь після полудня він вдерся до лікарняного кабінету в Чикаґо-Гейтс та вкрав упаковку сирет[18] із морфіном. Морфін притлумив трохи болю, та побічна дія виявилася важливішою — Сміттєбакові стало байдуже до того болю, що лишився.

Того вечора він узяв з аптеки здоровенний слоїк із вазеліном і густо намазав обсмалену руку. Сміттєбака мучила спрага — йому постійно хотілося пити. Думки про темного чоловіка дзижчали в голові, наче зелені мухи. Коли почало сідати сонце, його зморила втома. Тоді він уперше подумав, що місто, до якого скерував його темний чоловік, було Сіболою, Сім-в-одному, Містом Обітованим.

Тієї ночі темний чоловік знову йому наснився і, сардонічно захихотівши, підтвердив цей здогад.

——

Чувак-Сміттєбак прокинувся від цих плутаних снів про нещодавнє минуле й усвідомив, що його трусить від холоду. У пустелях завжди так — або вогонь, або крига. Середини нема.

Він кволо застогнав і зіп’явся на ноги, зіщулившись, як тільки міг. Угорі виблискував трильйон зірок, що заливали пустелю холодним, відьомським світлом, — вони здавалися такими близькими, ніби їх можна торкнутися.

Сміттєбак вийшов на дорогу, скривившись від болю в усьому тілі: пекла обвітрена шкіра, нила обгоріла рука й натруджені стопи… Та він не зважав. Чувак-Сміттєбак трохи подивився на сонне, поцятковане електричними іскорками місто і рушив до нього.

——