Барва чарів

Буйвітер швидко роззирнувся навколо, на випадок, якщо витік чарів з Чарівницького кварталу, розташованого через річку, миттєво переправив їх у інше місце. Але ж ні — це й досі був «Барабан», із закіптюженими стінами, долівкою з перегною старого оситняка й безіменних жучків, із прокислим пивом, яке не так продавалось, як просто позичалося на деякий час. Він спробував підібрати зображення до слова «вишуканий», чи то радше до найближчого тробського відповідника, що звучить як «ця приємна химерність конструкції, притаманна маленьким кораловим хатинкам губкоїдних пігмеїв з Орогайського півострова.»

Його розум здався від надзусиль.

Відвідувач продовжив: — Мене звати Двоквіт, — і протягнув руку. Решта троє інстинктивно глянули, чи нема там раптом монети.

— Радий знайомству, — відказав чарівник. — Я — Буйвітер. Послухай, я не жартую. Це небезпечне місце.

— Прекрасно! Якраз те, що мені потрібно!

— Га?

— Що це таке в кухлях?

— Це? Пиво. Спасибі, Грубаню. Так. Пиво. Ну, ти знаєш. Пиво.

— Ааа, типовий напій. Маленького золотого буде достатньо, як думаєш? Я не хочу когось образити.

Він вже наполовину витягнув його із гаманця.

— Та-ага, — прохрипів Буйвітер. — Маю на увазі, ні, ти нікого не образиш.

— Добре. Ти кажеш, що це небезпечне місце. Себто сюди часто заглядають герої та шукачі пригод?

Буйвітер поміркував.

—Так... — промовив нарешті.

— Прекрасно. Я б хотів познайомитися з кимось із них.

Нарешті чарівник допетрав.

— А, — сказав він. — Ти приїхав по найманців («воїнів, що борються за плем’я, у якого більше молочних горішків»)?

— Е, ні. Я лише хочу з ними познайомитись. Аби, приїхавши додому, я міг усім це розповісти.

Буйвітер подумав, що після зустрічі з клієнтурою «Барабана» Двоквіт уже ніколи не повернеться додому, хіба що живе десь біля ріки і його тіло буде пропливати повз.

— А де твій дім? — запитав чарівник.