Барва чарів

Зверніть увагу на Буйвітра.

Тільки-но погляньте. Сухорлявий, як і більшість чарівників, одягнений у багряну мантію, на якій тьмяними блискітками були вишиті кілька містичних символів. Дехто міг сприйняти його за простого учня чарівника, котрий утік від свого вчителя з протесту, від нудьги, страху та затяжного бажання протилежної статі. Однак на його шиї висів ланцюжок із бронзовим восьмикутником, який означав, що він випускник Невидимого університету, вищої школи магії, чия незвичайна просторово-часова територія ніколи точно ані Тут, ані Там. Випускникам цього університету переважно призначають ступінь мага, щонайменше, але Буйвітер після одного нещасного випадку був змушений покинути заклад зі знанням лише одного заклинання і заробляв на прожиття в місті завдяки своїй вродженій обдарованості в мовах. Як правило, він уникав роботи, але мав жвавий розум, через що нагадував знайомим кмітливого пацюка. І одразу міг упізнати грушу премудру. Він бачив її зараз і не вірив своїм очам.

Архімаг, докладаючи значних зусиль і втративши безліч часу, міг би отримати невеличку палицю, виготовлену з деревини груші премудрої. Вона росте лише в місцях, де в давнину була магія, і цілком можливо, що не знайдеться більше двох таких палиць у всіх містах Круглого моря, зроблених з цього матеріалу. Але велика скриня з неї… Буйвітер помізкував і прийшов до висновку, що навіть якби скриня була по ляду набита зірковими опалами та брусками золота, вміст не вартував би навіть десятої частини ящика. На його чолі запульсувала вена.

Чарівник підвівся і попрямував до трійці.

— Чи можу я бути корисним? — поцікавився він.

— Котися звідси, Буйвітре, — відмахнувся Грубань.

— Я лише подумав, що ліпше було би звернутися до цього пана його рідною мовою, — обережно мовив чарівник.

— Він і сам добре порається, — відповів шинкар, але відступив на декілька кроків. Буйвітер увічливо посміхнувся незнайомцю і сказав декілька слів химерською. Він пишався вільним володінням цією мовою, але мандрівник лише спантеличено зиркнув на нього.

— Даремно, — самовпевнено озвався Г’ю. — Уся справа в книжці. Це вона каже йому, що говорити. Справжні чари.

Буйвітер перейшов на верхньобороґравську, на ванґлемеську, сумтрійську і навіть чорнооруґську, мову без іменників та з одним прикметником, і то непристойним. Кожна спроба зустрічалася ввічливим нерозумінням. У розпачі він спробував дикунську тробську мову і лице маленького чоловіка осяяла вдоволена усмішка.

— Нарешті! — сказав він. — Мій добродію! Це чудово! (Насправді тробською мовою останнє слово звучало як «те, що може статися лише раз за час служби каное, ретельно видовбаного сокирою та випаленого вогнем з найвищого діамантового дерева, що виросло в знаменитих діамантових лісах на нижніх схилах гори Аваява, яка, подейкують, є домівкою вогняних богів».).

— Про що це ви? — запитав Грубань з підозрою.

— Що сказав шинкар? — спитав коротун.

Буйвітер сковтнув.

— Грубаню, — сказав він. — Принеси, будь ласка, два кухлі твого найкращого елю.

— Ти його розумієш?

— Ну, аякже.

— Скажи йому... скажи йому, що ми раді його вітати. Перекажи, що сніданок… е… коштує одну золоту монету. — На хвилинку лице Грубаня скривилось так, ніби у ньому відбувалась якась внутрішня боротьба, і в пориві щедрості він додав: — Твій сніданок входитиме у вартість також.

— Чужинцю, — спокійно сказав Буйвітер, — якщо ти залишишся тут на ніч, то тебе заріжуть чи отруять. Тільки не припиняй посміхатися, бо тоді й мене ця участь не мине.

— Та не може такого бути, — відказав іноземець, роззираючись навколо. — Мені подобається це місце. Справжня морпоркська таверна. Знаєш, я так багато чув про такі заклади. Усі ці вишукані старі балки. Та ще й так дешево.