Барва чарів

— Я ж сказала, що вони жили в цих землях. — Дріада підвелася і простягнула руку. — Ходімо. Я — Друеле. Ходімо зі мною, подивишся, якою буде доля твого друга. Має бути цікаво.

— Я не певний, що… — почав Буйвітер.

Дріада повернула свої зелені очі до нього.

— Ти вважаєш, що маєш вибір? — спитала вона.

Через усе дерево звивалися широкі, немов центральна дорога, сходи, а на кожному прольоті виднілися здоровенні кімнати. Жовтувате світло, що не мало джерела, було всюди. А ще долинав звук, немов — Буйвітер зосередився, намагаючись визначити його, — немов далекий грім, або віддалений водоспад.

— Це дерево, — незабаром промовила дріада.

— Що воно робить? — сказав Буйвітер.

— Живе.

— Я про це думав. Тобто, ми справді у дереві? Мене зменшили? Зовні воно здавалося таким вузьким, що я міг би охопити його руками.

— Так і є.

— Гм, але ж я таки всередині нього?

— Саме так.

— Гм, — промовив Буйвітер.

Друеле засміялась.

— Я читаю твої думки, несправжній чарівниче! Хіба я не дріада? Хіба тобі не відомо, що те, котре применшуєш назвою «дерево», є тільки чотиривимірним аналогом усього багатовимірного всесвіту, який… Ні, бачу, що не відомо. Мені слід було зрозуміти, що ти не справжній чарівник, коли побачила, що в тебе немає патериці.

— Втратив її в пожежі, — автоматично збрехав Буйвітер.

— Немає капелюха з чарівними символами на ньому.

— Здуло вітром.

— Немає джурозвіра.

— Він здох. Слухай, дякую за порятунок, але якщо ти не проти, гадаю, мені час іти. Якби ти лиш показала мені вихід звідси…