Барва чарів

Його Скриня пропала, і це дратувало. Та ще й дощ закрапотів. Двоквіт скоцюрбився на вогкому камені і спробував зосередитися на доброму. От наприклад, його схарапуджений кінь під час свого шаленого бігу прорвався крізь якесь ріщя й потурбував ведмедицю з її малятами, але зник звідти ще до того, як та встигла відреагувати. Потім він випадково прогалопував по зграї сплячих вовків і, знову ж таки, через його дику швидкість розлючене яйкання залишилося далеко позаду. Так чи інакше, день добігав свого кінця і, мабуть, було б добре, подумав собі Двоквіт, не бленькати на видноті. Можливо, тут знайдеться якась… Він напружив мізки, щоби згадати, який же притулок зазвичай може запропонувати ліс… Може, знайдеться якась землянка абощо?

На камені було вкрай незручно. Двоквіт поглянув униз і аж тепер помітив на ньому чудернацьке вирізьблення.

На вигляд, як павук. Чи то спрут? Мох і лишай попсували деталі. Але не попсували руни під ним. Двоквіт міг легко їх прочитати. І писало там:

Мандрівниче,

гостинний храм

Бел-Шамарота

за тисячу кроків до центру.

Це здалося чудним Двоквітові, бо хоч і міг прочитати напис, але самі букви були йому аніскілечки не знайомі. Напис якимсь чином передавався в його мозок без рутинної необхідності проходження через очі.

Він підвівся й відв’язав від молодого деревця свого вже втихомиреного коня. Не було певності, у якому керунку Центр, але межи деревами вилась якась стара стежина. Схоже, цей Бел-Шамарот був готовий до незручностей, лиш аби допомогти мандрівникам у скруті. У будь-якому разі або це, або вовки. Двоквіт рішуче покивав головою.

Цікаво зазначити, що через кілька годин на ту галявину прийшло кілька вовків, які прямували за запахом Двоквіта. Погляд їхніх зелених очей упав на восьминоге карбування — може, то і справді був якийсь павук чи спрут, або й узагалі щось разом узяте — і зараз же вирішили, що вони вже аж не настільки голодні.

А десь за три милі звідти з високої гілки бука звисав невдаха-чарівник.

Це був кінцевий наслідок п’ятихвилинної надмірної активності. Спершу крізь підлісок продерлася розлючена ведмедиця й одним помахом лапи роздерла горлянку його коня. Утікаючи від кривавої розправи, Буйвітер вибіг на галявину, на якій кружляли злющі вовки. Його викладачі з Невидимого університету, які вже були зневірилися від нездатності Буйвітра опанувати левітацію, неабияк здивувалися би тій швидкості, з якою він видряпався на найближче дерево, ніби й не торкаючись його.

А тепер була тільки проблема зі змією.

Велика й зелена, з плазунячим спокоєм вона обмотувалася навколо гілки. Буйвітер почав гадати, чи та гадина отруйна, а потім став себе картати за такі дурні думки. Певно, що вона мала би бути отруйною.

— Чого шкіришся? — спитав він постать на сусідній гілці.

— НІЧОГО НЕ МОЖУ ВДІЯТИ, — сказав Смерть. — МОЖЕ, БУДЕШ ТАКИЙ ЛАСКАВИЙ І ПУСТИШСЯ? Я НЕ МОЖУ ТУТ УСЕНЬКИЙ ДЕНЬ ЧИПІТИ.

— А я можу, — твердо промовив Буйвітер.

Вовки товклися під деревом і з цікавістю поглядали на те, як їхня наступна здобич сама до себе балакає.

— ТО НЕ БУДЕ БОЛЯЧЕ, — сказав Смерть. Якби слова мали вагу, то одне лиш речення Смерті цілий корабель би заякорило.

Руки Буйвітра вже аж волали. Він зиркнув з-під лоба на напівпрозору постать, що була схожа на падальника.