Барва чарів

— Це стане ударом для старого Грубаня, — продовжив Двоквіт. — Усе ж він був мудрим. У мене зберігся той райну, який він заплатив як страхову премію.

Буйвітер не знав, що означає слово «премія», але швидко второпав, про що мова.

— Ти робив страх-у-ванні для «Барабана»? — спитав він. — Ти заклався з Грубанем на те, що будівля не загориться?

— Саме так. Стандартна сума. Двісті райну. А чого ти питаєш?

Буйвітер обернувся й глянув на полум’я, яке підбиралося все ближче, і поміркував, скільки Анх-Морпорку можна було би купити за двісті райну. Досить великий шмат міста, вочевидь. Та лиш не тепер, коли полум’я пожирає все… Він глипнув на туриста...

— Ти… — почав він, шукаючи в пам’яті найгірше слово в тробській мові; проте щасливі маленькі тробійці не вміли міцно лаятись.

— Ти, — повторив він. Ще хтось поспіхом налетів на нього, ледь не зачепивши лезом, що стирчало. Тут замордоханий Буйвітер зірвався.

— Ах ти ж (той, хто з мідним кільцем у носі стоїть у тазику на вершині гори Раруаруа під час сильної грози та кричить, що Алоура, богиня блискавок, схожа на хворобливо покручений корінь улоруа!)

— Я ПРОСТО РОБЛЮ СВОЮ РОБОТУ, — відповіла постать відходячи.

Кожне слово падало, як важелезна мармурова плита; окрім того Буйвітер був упевнений, що він єдиний, хто чує їх.

Він знову схопив Двоквіта.

— Забираймося звідси! — запропонував він.

Один цікавий побічний ефект пожежі в Анх-Морпорку, пов’язаний із полісом страх-у-ванні, залишив місто через зруйнований дах «Репнутого барабана». Гаряче повітря піднесло його високо в атмосферу Плаского світу, а приземлило за кілька днів та кілька тисяч миль на кущик улоруа на Тробських островах. Прості, життєрадісні острів’яни згодом стали поклонятися йому, як богу, потішаючи тим своїх більш витончених сусідів. На диво кілька наступних років дощі та врожай були надзвичайно щедрі, унаслідок цього на острів була відправлена дослідницька група факультету дрібних релігій Невидимого університету. Їхній висновок був передбачуваний.

Вогонь на крилах вітру посувався з «Барабана» швидше за людину. Дерев’яна конструкція Назадніх воріт вже палала, коли Буйвітер, із розпашілим від полум’я та вкритим бульбашками обличчям, дістався до них. На ту мить він і Двоквіт вже були верхи — роздобути коней не становило проблеми. Хитрий торговець попросив за них у п’ятдесят разів більше вартості, та так і остовпів із роззявленим ротом, коли йому в руку втиснули у тисячу разів більше.

Вони проїхали браму саме тоді, коли перші колоди впали, вибухнувши іскрами. Морпорк уже був полум’яним казаном.

Доки галопували залитою червоним світлом дорогою, Буйвітер спозирнув на свого супутника, котрий саме з усіх сил намагався навчитися їхати верхи.

Хай йому грець, подумалось. Він живий! І я теж. Хто б міг подумати? Може, щось і є в цьому відбитому-звуці-підземних-духів? Важка фраза. Буйвітер намагався скласти язика, щоби вимовити грубі склади цього слова рідною мовою Двоквіта.

— Ехо гномика? — спробував він. — Еко-номіка?

Оце воно. Це звучало так, як треба.

Від останнього охопленого полум’ям району міста, декількасот кроків униз за течією, навдивовижу прямокутний і, очевидно, вельми залитий водою об’єкт торкнувся болота на назадньому березі. У нього миттєво з’явилося безліч ніжок і він задряпався нагору.