Барва чарів

Високо над диском летів другий альбатрос; власне, так високо, що його малюсінькі шалені помаранчеві очі могли бачити весь світ та велике, мерехтливе, всеохопне Кругле море. До його ноги була прив’язана жовта капсула з повідомленням. Далеко внизу, невидимий у хмарах, спокійно махаючи крилами, повертався додому птах, що приніс попереднє повідомлення патрицію Анх-Морпорка.

Буйвітер зачудовано дивився на маленький скляний квадрат. Ось він — маленька постать, в ідеальних кольорах, стоїть перед групою вартових, обличчя котрих застигли з роззявленими ротами та жахом в очах. Безмовний гул переляку розійшовся вусебіч, коли всі перехилилися через його плече, щоби поглянути на картину.

Широко всміхаючись, Двоквіт дістав жменю менших монет, чверть-райну, як зрозумів тепер Буйвітер. Іноземець підморгнув чарівнику.

— Коли я зупинявся на Брунатних островах, у мене були схожі проблеми, — він промовив. — Вони вважали, що образопис краде частку їхніх душ. Кумедно, чи не так?

— Еге, — вимовив Буйвітер, а тоді, бо цього навряд було достатньо для підтримання розмови, додав: — Але то не дуже схоже на мене.

— Ним легко користуватися, — сказав Двоквіт, не зважаючи на його слова. — Поглянь, усе, що треба — натиснути оцю кнопку. Образопис зробить решту. Отже, я стану ось тут біля Груна, а ти роби картину.

Золото втихомирило чоловіків так, як лише золото це може, і Буйвітер півхвилини по тому вже здивовано тримав маленький скляний портрет Двоквіта з великим зазубреним мечем у руках і такою усмішкою, немов усі його мрії здійснилися.

Вони обідали у невеликій їдальні біля Латунного мосту, а скриня спочивала під столиком. Їжа та вино, набагато кращі за те, чим зазвичай частувався Буйвітер, неабияк допомогли йому розслабитися. Він подумав, що справи йдуть не дуже погано. Трохи винахідливості та спритного розуму — це все, що потрібно.

Двоквіт, здавалось, теж про щось думав. Замислено дивлячись у свій келих з вином, він сказав:

— Я так розумію, бійки в шинках тут доволі звичне явище?

— Ой, вельми.

— Безперечно, рухомість та устаткування, буває, руйнується?

— Рухо... а, розумію. Ти маєш на увазі лавки й таке інше. Так, гадаю, що так.

— Це, мабуть, сильно засмучує шинкарів.

— Я ніколи насправді про це не думав. Гадаю, це один із ризиків такої роботи.

Двоквіт замислився.

— Можливо, я би допоміг із цим, — мовив він. — Ризики — це моя робота. От ця їжа трохи жирна, чи не так?

— Ти ж казав, що хочеш скуштувати типової морпоркської їжі, — відповів Буйвітер. — Що там було про ризики?

— Ой, мені про них усе відомо. Це ж моя робота.

— Здається, ти саме це й казав. Я одразу й не повірив.