Барва чарів

— Киш, — ледь чутно промовив чарівник.

Скриня не поворухнулась, однак ляда зі скрипом прочинилася, звільняючи мертвого злодія.

Буйвітер згадав про золото.

Ймовірно, у скрині мав бути господар. За відсутності Двоквіта вона пристала до нього?

Приплив відступав і виднілися уламки, що за якихось сто кроків звідси пливли за течією в жовтуватому післяобідньому світлі в напрямку річкової брами. Дати мертвому злодію до них приєднатися було справою однієї миті. Навіть якщо його пізніше знайдуть, це навряд чи викличе яку-небудь реакцію. Та й акули в Анху звикли до постійних і ґрунтовних трапез.

Буйвітер дивився, як тіло віддаляється, й обдумував свій наступний крок. Скриня, ймовірно, зможе плисти. Усе, що йому потрібно було зробити — це зачекати до сутінку, а тоді податися собі разом із відпливом. Далі за течією було безліч диких місцин, де він би міг зійти на берег, а тоді... Ну, якщо патрицій справді розіслав про нього вість, тоді зміна одягу та гоління мали би владнати цю проблему. У будь-якому разі існували інші землі, а він мав дар до мов. Хай-но він лише дістанеться Химери чи Ґоніму, чи Екалпону, тоді вже й півтузіня армій не зможуть його повернути. А потім — багатство, затишок, безпека...

Була, звісно ж, проблема з Двоквітом.

Буйвітер собі дозволив на мить засумувати.

— Могло бути гірше, — сказав він наостанок. —То міг бути я.

Рухнувшись, він відчув, що його мантія нібито за щось зачепилася. Витягнувши шию, він побачив, що за край мантії міцно вхопилася ляда Скрині.

— А, Ґорфал, — вдоволено сказав патрицій. — Заходь. Сідай. Може, тебе на зацукровану морську зірку розчавити?

— Я у Вашому розпорядженні, пане, — спокійно відповів старий. — Залиште, можливо, на консервовані голкошкірі.

Патрицій знизав плечима і вказав на сувій, що лежав на столі.

— Прочитай це, — сказав він.

Ґорфал узяв пергамент і ледь підняв одну брову, коли побачив знайомий знак Золотої Імперії. Якусь хвилину він мовчки читав, а тоді перевернув сувій, щоби придивитися до печатки на звороті.

— Відомо, що ти вивчав імперські справи, — сказав патрицій. — Ти можеш оце пояснити?

— Стосовно справ Імперії, то знання полягає не так у тому, щоби відмічати окремі події, як у тому, аби вивчати певний склад розуму, — відповів старий дипломат. — Цей лист доволі цікавий, але нічого незвичного в ньому немає.

— Нині вранці імператор дав наказ... — патрицій дозволив собі нахмуритися. — Дав мені наказ, Ґорфале, захищати цього Двоквіта. А тепер, схоже, я маю його вбити. Тебе це не дивує?

— Ні. Імператор просто хлопчисько. Він ідеаліст. Затятий. Бог для свого народу. Цей післяобідній лист, якщо лиш я не помиляюся, прийшов від Дев’яти Обертальних Дзеркал, великого візира. Він постарів за час служби в кількох імператорів. Вони для нього як необхідний, але дратівливий чинник успішного керування імперією. Він не любить неординарності. Імперія була збудована саме на впорядкованості. Ось його бачення.

— Починаю розуміти… — сказав патрицій.