Барва чарів

— Дякуємо, — мовив Буйвітер.

— Усі сили Фатуму спрямовані проти вас, — сказала Панна. — Але все, що я можу, то це дати вам один шанс. Лиш один, маленький шанс. Решта залежить від вас самих.

Панна щезла.

— Ого, — озвався по хвилі Двоквіт. — Це ж я вперше богиню побачив.

Розчахнулися двері. Увійшов Ґарартра, виставивши перед себе чарівну паличку. За ним стояли двоє охоронців, озброєні більш традиційно — мечами.

— О, — промовив він по-товариськи. — Бачу, ви вже готові.

«Готові», — пролунав голос у голові Буйвітра.

Пляшка, кинута чаклуном вісім годин тому та замкнута чарами в особистому часовому просторі, продовжувала висіти у повітрі. Однак, протягом цього часу первинна мана чарів поступово втрачала свою силу. Коли їй забракло енергії, яка протидіяла силі закономірного та могутнього Всесвіту, Реальність миттєво взяла гору. Це стало очевидним фактом, коли пляшка раптово виконала заключну частину параболи, розбилася об бічну частину голови старшого розпорядника гостей, обсипала вартових склом та облила їх медузовим вином.

Буйвітер ухопив Двоквіта за руку, вгатив найближчого вартового у пах і потягнув остовпілого туриста в коридор. Ще до того, як Ґарартра знепритомнів від удару і повалився на землю, двоє гостей уже накивали п’ятами вдалечині.

Буйвітер ковзнув за ріг і опинився на балконі, який розтягнувся на усі чотири сторони внутрішнього подвір’я. Більшу частину долівки займав декоративний ставок, у якому серед водяних лілій засмагали черепахи.

Перед Буйвітром стояло двійко дуже здивованих чарівників у прикметних мантіях кваліфікованих гідрофобів темно-блакитного і чорного кольорів. Один із них, більш здогадливий, ніж його супутник, здійняв руку і промовив перші слова закляття.

Буйвітер почув різкий короткий звук — це Двоквіт плюнув на руку гідрофоба. Той заволав і відсмикнув руку, наче її вжалило.

Інший не встиг навіть пальцем ворухнути, як Буйвітер уже кинувся на нього, шалено розмахуючи кулаками. Жах додав сили і він одним дужим ударом перекинув чоловіка через поручні балкона у ставок, із яким сталося дещо дуже дивне; вода розійшлася, наче у неї плюхнулася величезна невидима куля, залишивши гідрофоба волати, зависаючи у власному відразливому полі.

Двоквіт із захватом дивився на Буйвітра, аж доки той не вхопив його за плече, вказуючи на ймовірно безпечний шлях. Вони рушили, залишивши здогадливого гідрофоба із вологою рукою корчитися на балконі. Певний час позаду лунали крики, але згодом, коли квапливо завернули в поперечний прохід і перетнули ще одне внутрішнє подвір’я, галас переслідування затих.

Зрештою, Буйвітер помітив безпечні на вигляд двері. Він зазирнув усередину, переконався, що приміщення порожнє, затягнув туди Двоквіта і міцно зачинив за собою. Тоді притулився до дверей, важко дихаючи й сичачи.

— Ми безнадійно заблукали в палаці. А з цього острова нам не втекти, — захекано говорив він, — Більш того, ми... гей! — закінчив чарівник, коли вміст тієї кімнати просочився у його розладжені зорові нерви.

Двоквіт у цей час уже витріщався на стіни.

Кімната була дивовижною, адже вміщала в собі весь Усесвіт.

Смерть сидів у Своєму саду і проводив точилом по лезу коси. Вона була такою гострою, що побіжний вітерець, який був великою рідкістю у спокійному садку Смерті, розсікався на два заплутані легковії. Сад розташувався на безпечному плоскогір’ї з виглядом на хитросплетені виміри Плаского світу, за якими височіли морозні, спокійні, безмовні та превисоченні гори Вічності.

«Жжух!» — рухався камінь по лезу. Смерть мугикав панахиду і вистукував кістлявою ногою по вкритій інеєм кам’янистій землі.