Розділ «Рік перший»

Шварцкольм був звичайнісіньким селом: хати, хліви, клуні обабіч єдиної вулиці, у снігових заметах, над дахами — стовпи диму. Чулося мукання, мекання худоби, скрипіння снігу під ногами. Над ставком лунав галас — діти їздили на ковзанах.

Крабат роззирнувся навкруги. Де ж той млин? Назустріч йому трапився дідусь, що ніс в'язку хмизу з лісу. Той і запитав його.

— У нашому селі млина немає.

— А може, десь неподалік?

— A-а, ти, мабуть, про той… — Дідусь показав пальцем через плече назад. — Внизу, у Козельбрусі, біля Чорної води, є млин. Тільки ж… — І затих, ніби й так забагато сказав.

Крабат подякував за звістку, повернувся й пішов, куди вказав старий. Та раптом хтось сіпнув його за рукав. Оглянувся — дідусь із в'язанкою.

— Що, діду? — здивувався Крабат.

Дідусь підступив до Крабата впритул і мовив із острахом:

— Хочу застерегти тебе, хлопче. Не йди туди, обминай Козельбрух і млин біля Чорної води. Там нечисто…

Якусь мить Крабат вагався, полишив дідуся, та й пішов собі.

Ураз стемніло. Він пильнував, щоби не збитися зі шляху. Його почав проймати мороз. Крабат озирнувся: у селі, звідкіля він ішов, уже де-не-де засвітили вогні.

Може, краще би повернутися?

«Та ну! — промурмотів Крабат і звів коміра. — Хіба ж — маленький? Подивлюся, а це зробити може будь-хто!»

Якийсь час Крабат сліпма продирався лісом, потім натрапив на галявину. Тільки-но вийшов з-поміж дерев, як над ним одразу розійшлися хмари, виглянув місяць і все навколо залило холодне світло.

Нарешті Крабат побачив млина.

Притаївшись у снігах, темний, зловісний, він скидався на велетенського звіра, що очікував на свою жертву.

«Мене ніхто йти сюди не силував», — подумав Крабат.

Переборовши страх і набравшись духу, він попрямував галявиною до млина.

Двері в будинку було зачинено. Він постукав раз, два — жодного поруху всередині. Дивно: хоч би пес гавкнув, чи сходи скрипнули, чи ключі брязнули. Крабат постукав утретє, аж щиколодки звело.

У млині — тиша. Тоді Крабат легенько натиснув на клямку — і двері відчинилися. Ввійшов до коридору — темінь, хоч в око стрель. Аж там, у глибині, ніби мерехтів слабкий промінь світла, схожий на його відблиск.