Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— То звідки ти знаєш, що він німий? Що ж, Вінсе, посидиш у холодній. Воруши дупою. Можеш попросити когось із хлопців, щоби принесли тобі зубну щітку.

Вінс усе заперечував, поки його вели й садовили до «павер веґона». Вінс усе заперечував, поки його везли до міста. Вінс усе заперечував, поки його замикали в камері. Бейкер лишив його доходити, навіть не зачитавши права.

— Того клятого дурня це лише спантеличить, — сказав він Нікові.

Бейкер повернувся близько півдня, і Вінс був надто голодним і переляканим, аби щось заперечувати. Він просто взяв і виклав геть усе.

Майк Чайлдресс опинився в буцегарні до першої дня, а Біллі Ворнера шериф зловив у нього вдома — той саме пакував свій старий «крайслер» речами для подорожі, і, судячи з нашпигованих коробок від випивки та обв’язаних ременями пожитків, поїздку запланував далеченьку. А от Рея Бута хтось устиг попередити, і в нього вистачило розуму, щоб ушитися трохи скоріше.

Бейкер узяв Ніка із собою додому — пригостити вечерею та познайомити з дружиною. «Мені дійсно шкода, що то її брат. Як вона все сприйняла?» — написав у нотатнику Нік.

— Тримається, — сказав Бейкер. При цьому його голос та постава були майже офіційними. — Гадаю, трохи поплакала, та вона чудово знає, що він за людина. І їй відомо, що родичів, на відміну від друзів, не вибирають.

Джейн Бейкер виявилася маленькою симпатичною жіночкою, і справді було видно, що вона плакала. Від її запалих очей Нікові стало незручно. Однак вона привітно взяла його за руку й сказала:

— Дуже приємно познайомитися, Ніку. Вибач мені за всі негаразди. У цих ділах замішаний мій родич, і я почуваюся відповідальною.

Нік похитав головою та зніяковіло переступив із ноги на ногу.

— Я запропонував йому трохи попрацювати зі мною, — сказав Бейкер. — Відтоді, як Бредлі переїхав до Літл-Рока, порядок у відділку пішов під три чорти. Щось підфарбує, щось прибере. Однаково йому доведеться трохи затриматися через… ну, сама знаєш.

— Через слухання, так, — сказала вона.

На мить запанувала така важка тиша, що навіть Нікові вона здалася болючою.

А тоді Джейн вичавила із себе усмішку й сказала:

— Сподіваюся, Ніку, ти їси шинку під червонооким соусом[88]. Бо є тільки шинка, кукурудза й велика миска салату з капусти. Та моєму салату далеко до шедевра, який готувала його мати. Принаймні він так говорить.

Нік потер живіт і всміхнувся.

За десертом (вони їли полуничний бісквітний торт, і Нік, який недоїдав останні кілька тижнів, двічі брав добавку) Джейн Бейкер мовила до чоловіка:

— Чую, твоя застуда погіршала. Забагато на себе береш, Джоне Бейкер. Та ще й з’їв стільки, що муха з голоду здохла б.

Кілька секунд Бейкер винувато дивився на тарілку, а тоді знизав плечима.

— Інколи обід можна й пропустити, — сказав він і помацав своє подвійне підборіддя.