Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Тиша. Далеке мимрення білого шуму. Старкі мимохіть пригадав саморобні рації з дитинства, які виготовляли з двох бляшанок «Дель Монте» й двадцяти ярдів вощеної нитки.

— Повторюю…

— О Боже! — захлинувся молодий голос у Сайп-Спрінгс.

— Підтверджуй, синку, — сказав Старкі.

— Т-троя, — промовив голос. А потім іще раз, упевненіше: — Троя.

— Дуже добре, — спокійно сказав Старкі. — Благослови тебе Бог, синку. Кінець зв’язку.

— І вас, сер. Кінець зв’язку.

Клацнуло. Загудів білий шум. Знову клацнуло. Тиша. А тоді почувся голос Лена Крейтона:

— Біллі?

— Так, Лене.

— Я все записав.

— Чудово, Лене, — втомлено промовив Старкі. — Складай звіт так, як вважаєш за потрібне. Як вважаєш за потрібне.

— Біллі, ти не розумієш, — сказав Лен. — Ти вчинив правильно. Гадаєш, я цього не розумію?

Старкі дозволив повікам зімкнутися. На мить усі солодкі «колеса» полишили його.

— Благослови й тебе Бог, Лене, — сказав він тремким, близьким до зриву голосом.

Старкі вимкнув зв’язок і повернувся до монітора № 2. Чоловік склав руки за спиною, як «Блек Джек» Першинг — так, ніби оглядав свої війська. Він спостерігав за Френком Д. Брюсом та місцем його останнього спочинку. Трохи згодом Старкі заспокоївся.

———

Коли виїхати із Сайп-Спрінгс на трасу 36 і рухатися нею в південно-східному напрямку, то за день опинишся в Х’юстоні. Автомобіль, який мчав на швидкості вісімдесят миль на годину, був трирічним «понтіаком-бонвілем». Коли він вискочив на вершину пагорба й погнав донизу, виявилося, що дорогу заблокував непоказний «форд», і мало не сталась аварія.

Водій, тридцятишестирічний позаштатний кореспондент популярної «Х’юстон Дейлі», тупнув на гальма з підсилювачем — завищали шини, і ніс «понтіака» спочатку пірнув, а тоді хвицнув ліворуч.

— Святий Боже! — закричав із пасажирського місця фотограф.