Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Нік похмуро відвернувся: «Ну то й хуй?»

Руді дав йому ляпаса.

Нік упав. Рот відкрився, з очей потекли мовчазні сльози. Йому не хотілося бути в підвалі разом із цим пошрамованим тролем, з цим лисим бабаєм. Ніякий він не глухонімий — це лише злий жарт.

Руді обережно поставив його на ноги й підвів до столу. Там лежав чистий аркуш. Руді вказав спершу на нього, потім на Ніка. Нік понуро глипнув на папір, на лисого чоловіка. Похитав головою. Руді кивнув і знову тицьнув на білий аркуш. Він дістав олівець і дав його Нікові. Нік поклав його так хутко, ніби той був із розпеченого заліза. Похитав головою. Руді вказав пальцем на олівець, тоді на Ніка, тоді знову на папір. Нік похитав головою. Руді ще раз ляснув його.

Знову німі сльози. Порубцьоване обличчя, з якого дивляться незворушні, терплячі очі. Руді знову вказав на папір. На олівець. На Ніка.

Нік схопив олівець у кулак. Він написав п’ять відомих йому слів, викликавши їх з іржавого, заплетеного павутинням механізму, який спав у його мозку.

А тоді зламав олівець навпіл і похмуро й уперто подивився на Руді. Однак Руді усміхався. Зненацька він простяг руки над столом і обхопив голову Ніка грубими, мозолистими долонями. Його руки були теплими, ніжними. Нік не пригадував, коли його востаннє торкалися з такою щирою любов’ю. Хіба що мати.

Руді відняв руки від Нікового обличчя. Узяв половинку олівця із заточеним кінчиком. Перевернув аркуш. Постукав порожню сторінку олівцем, тоді постукав ним Ніка. Зробив це ще раз. І ще раз. І ще раз. Урешті Нік зрозумів.

«Ти — оця чиста сторінка».

Нік розплакався.

Руді відвідував його наступні шість років.

Ось там я й навчився читати-писати. На допомогу мені прийшов чоловік на ім’я Руді Спаркмен. Мені з ним дуже пощастило. 1984-го притулок збанкрутував. Вони прилаштували стільки дітей, скільки змогли, та мене серед них не було. Казали, що згодом знайдуть мені сім’ю й держава платитиме їй за це. Я хотів до Руді, проте Руді вже поїхав до Африки — працювати на Корпус миру.

От я й утік. Мені було вже шістнадцять, тож не думаю, що вони мене сильно шукали. Подумав, що, коли не влізатиму в халепи, зі мною все буде гаразд. Я записався на курси середньої школи та по одному складав заліки, адже Руді завжди казав, що освіта передусім. Коли десь осяду, отримаю атестат. Скоро вже зможу скласти іспити. Мені подобається навчання. Можливо, колись і до коледжу вступлю. Знаю, трохи дико читати таке в листі глухонімого безхатька, та не думаю, що це неможливо. Хай там як, а така моя історія.

Учора вранці, близько сьомої тридцять, коли Нік витрушував сміття з кошиків, прийшов Бейкер. На вигляд шерифові стало краще.

«Як почуваєтеся?» — написав Нік.

— Непогано. Горів до самої півночі. Такого ще не було, відколи малим хворів. Аспірин гарячку не приборкав. Джейні хотіла викликати дока, та близько пів на першу жар ущух, і я заснув як убитий. А ти тут як?

Нік скрутив коло з великого та вказівного пальців.

— А наші гості?

Нік порозкривав рота, вдаючи лайку. Зробив розлючений вигляд. Потрусив невидимими ґратами.