Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Він пристрелив Білла Марксона! — крикнув продавець високим, гейським голосочком. — Другий пристрелив місіс Сторм! Ото діла! Я пристрелив другого! Сконав! Дохліший за твою шкапу! Дайте й цього пристрелю, хлопці, лиш одійдіть!

— Батя, заспокойся, — сказав один із патрульних. — Веселощі скінчилися.

— На місці його пристрелю! — горлав старий. — До труни вкладу!

А тоді він зігнувся, наче англійський дворецький, який кланяється гостям, і наригав на свої черевики.

— Хлопці, заберіть мене подалі від цього чувака, добре? — попросив Ллойд. — Здається, він самашедший.

— Ось тобі від нього передачка, Санні Джиме, — сказав патрульний, який першим помітив його.

Дуло пістолета злетіло вище, зблиснуло на сонці, а потім торохнуло Ллойда Генрейда по голові, і прийшов він до тями аж увечері у в’язничному лазареті округу Апачі.

Розділ 17

Старкі стояв перед монітором № 2 та пильнував Френка Д. Брюса, техпрацівника другого класу. Коли він востаннє бачив Брюса, той лежав обличчям у тарілці з м’ясним супом від «Кемпбеллз». Нічого не змінилося, лише особу підтвердили. Ситуація в нормі: повна срака[79].

Склавши руки за спиною, Старкі замислено рушив до монітора № 4, наче генерал «Блек Джек» Першинг[80], кумир його дитинства, який оглядає свої війська, — там ситуація змінилася на краще. Труп доктора Еммануеля Езвіка й досі лежав на підлозі, однак центрифуга зупинилася. Минулого вечора о 19:40 центрифуга почала пускати цівки диму. О 19:55 звукоприймачі в лабораторії Езвіка вловили звук, схожий на вганга-вганга-вганга, який згодом знизився до соковитішого, багатшого й приємнішого на слух ронк-ронк-ронк. О 21:07 центрифуга ронкнула востаннє й поступово затихла. Чи не Ньютон сказав, що десь за найвіддаленішими зірками є абсолютно нерухоме тіло? Старкі подумалося, що Ньютон був правий у всьому, крім відстані. Зовсім не треба летіти так далеко. Проект «Синь» перебував у цілковитій нерухомості. Старкі дуже цьому радів. Центрифуга лишалась останньою ілюзією життя, і питанням, яке він попросив Стеффенса прогнати крізь головний комп’ютерний процесор (Стеффенс тоді поглянув на нього так, наче Старкі здурів, і цілком можливо, що не помилився) було «Скільки ще працюватиме центрифуга?». Відповідь надійшла за 6,6 секунд: ±3 РОКИ МОЖЛИВА НЕСПРАВНІСТЬ НАСТУПНІ ДВА ТИЖНІ. 009 % ДІЛЯНОК НЕСПРАВНОСТІ ПІДШИПНИКІВ 38 % ГОЛОВНИЙ ДВИГУН 16 % УСЕ ІНШЕ 54 %. Розумний комп’ютер. Після того як спрацювалася центрифуга в лабораторії Езвіка, Старкі наказав Стеффенсу подати повторний запит. Комп’ютер звірився з базою даних інженерних систем і підтвердив, що підшипники центрифуги дійсно спрацювалися.

«Пам’ятай про це, — подумав Старкі, коли за його спиною настирно загудів комунікатор. — Звук, з яким крутяться підшипники на останніх стадіях спрацьованості, — ронк-ронк-ронк».

Він підійшов до комунікатора й натиснув на кнопку, вимкнувши гудок.

— Так, Лене.

— Білле, у мене терміновий дзвінок від однієї з наших команд у містечку під назвою Сайп-Спрінгс, штат Техас. Це майже чотириста миль від Арнетта. Кажуть, що їм треба з тобою поговорити — це рішення керівництва.

— Що там у них, Лене? — спокійно запитав Старкі.

За останні десять годин він проковтнув шістнадцять «коліс» і загалом почувався добре. Жодного «ронку».

— Преса.

— О Господи, — тихо промовив він. — З’єднуй.

Почулося приглушене ревіння білого шуму, за яким жебонів нерозбірливий голос.

— Зажди хвилинку, — сказав Лен.